— Мабуть, ні.
Нічноокий поруч зі мною сів, неспокійно заскавчав. Я придушив свій відчай, а тоді втихомирив його дотиком.
— Я б лише хотів, — неголосно зізнався я, — мати змогу просто поспати якийсь час. Бути самому у своєму розумі, бачити власні сни, не боятися, що десь опинюся або хтось на мене нападе. Не боятися, що голод Скіллу накриє мене з головою. Простий сон, і це все.
Я розмовляв із нею відверто, знав тепер, що стара добре мене розуміє.
— Цього я тобі не можу дати, — спокійно сказала Кеттл. — Єдине, що можу запропонувати, — це гра. Довірся їй. Покоління скіллерів використовували її, щоб захиститися від таких небезпек.
Тож я знову схилився над грою і закарбував у думках розстановку каменів. Вклавшись тієї ночі поруч із Блазнем, мав її перед очима.
Тієї ночі я витав, як колібрі, десь на межі між сном і явою. Зміг наблизитися до сну впритул і в тому стані й залишився, обдумуючи гру Кеттл. Не раз повертався до яви. Розпізнавав тьмяне світло жаровні та сонні постаті поруч зі мною. Кілька разів торкався Блазня, перевіряючи, як він. Щоразу його шкіра здавалася холоднішою, а сон глибшим. Тієї ночі на варті стояли по черзі Кеттрікен, Старлінг і Кеттл. Я помітив, що вовк чергував разом із королевою. Я не чергував: вони ще не вірили, що я буду достатньо чуйним, вартуючи. Я був їм за це егоїстично вдячним.
Незадовго до світанку я знову прокинувся, побачив, що все спокійно. Перевірив Блазня, тоді вклався і заплющив очі, сподіваючись ще трохи відпочити. Натомість у страшних подробицях побачив велике око: наче, стуливши власні, я розтулив це. Намагався знову розплющити очі, відчайдушно рвався до пробудження, але щось мене тримало. Я почував, як мою свідомість тягне, наче зворотна підводна течія засмоктує плавця. Опирався щосили. Відчував пробудження відразу ж над собою, мов бульбашку, в яку міг увірватися, якби тільки зумів її торкнутися. Та не міг цього зробити. Боровся, викривлював обличчя, намагаючись розплющити неслухняні очі.
Око спостерігало за мною. Одне велике темне око. Не Віллове. Регалове. Він дивився на мене, а я знав, що моє борюкання приносить йому насолоду. Здавалося, він не докладає жодного зусилля, тримаючи мене, як муху під скляною мискою. Та я навіть у паніці знав: якби він міг зробити щось гірше, ніж просто тримати мене, то вже б це зробив. Прорвався крізь мої стіни, але не міг зробити нічого більшого за просту погрозу. Утім, і цього досі вистачало, щоб серце мені калатало від жаху.
— Бастарде, — любовно протягнув він. Це слово прокотилося крізь мій мозок, як холодна морська хвиля. Погроза, яку несла з собою ця хвиля, промочила мене наскрізь. — Бастарде, я знаю про дитину. І про цю твою жінку, Моллі. Око за око, бастарде. — Він зробив паузу, а його веселощі наростали, разом із моїм жахом. — Та спершу маю одну ідею. У неї ж гарні циценята, бастарде? Я добре з нею розважуся?
— НІ!
Я випручався від нього, на мить відчувши Каррода, Барла та Вілла. Вирвався на свободу.
Я зненацька прокинувся. Вибрався з постелі і втік із намету, босий, без плаща. Нічноокий кинувся за мною, гарикаючи на всі боки. Небо було чорне і всіяне зорями. Повітря холодне. Я, тремтячи, втягував один ковток повітря за іншим. Намагався стримати хворобливий внутрішній страх.
— Що з тобою? — злякано спитала Старлінг. Вона саме вартувала перед наметом.
Я тільки похитав головою. Не міг виразити свого жаху словами. За якийсь час обернувся і зайшов до намету. Піт стікав по моєму тілу, наче мене отруєно. Я сів на свої сплутані покривала. Не міг перестати задихатися. Що більше намагався я перебороти паніку, то сильнішою вона ставала. «Я знаю про дитину. І про цю твою жінку». Ці слова раз у раз луною прокочувалися крізь мене. Кеттл ворухнулася у своїй постелі, встала, перетнула намет, сіла поруч зі мною.
— Вони прорвалися до тебе, чи не так?
Я кивнув, даремно намагаючись ковтнути. У горлі мені пересохло.
Вона потяглася до бурдюка з водою, дала мені. Я відпив ковток, ледь не захлинувся, тоді спромігся ковтнути знову.
— Думай про гру, — наказала вона. — Очисти свої думки від усього, крім гри.
— Гри! — дико вигукнув я, будячи і Блазня, і Кеттрікен. — Гри? Регал знає про Моллі та Неттл. Він їм погрожує. А я безсилий! Безпорадний. — Я знову відчув дедалі сильнішу паніку, розмиту лють. Вовк завив, а потім глибоко гортанно загарчав.
— А ти можеш поскіллити до них, якось їх попередити? — спитала Кеттрікен.
— Ні! — відрізала Кеттл. — Він не сміє навіть думати про це.
Кеттрікен кинула мені погляд, який поєднував перепросини і впевненість у власній слушності.