— Боюся, ми з Чейдом мали рацію. У Гірському королівстві принцеса була б у більшій безпеці. Не забувай, що його завдання — доставити її сюди. Не втрачай надії. Може, Неттл уже з ним, у дорозі до безпечного місця, де Регал її не дістане.
Озвалася Кеттл, змусивши мене відірвати погляд від королеви.
— Фітце. Зосередься на грі. Лише на грі. Його погрози можуть бути підступом, хитрощами, що мають змусити тебе видати їх. Не говори про них. Не думай про них. Сюди. Дивись сюди. — Її тремкі старечі руки відкинули моє покривало, розстелили гральну полотнину. Висипала камені на долоню, відібрала білі, відтворила задачу. — Розв’язуй це. Зосередься на цьому й тільки на цьому.
Це було майже неможливо. Я глянув на білі камені, подумав, що це геть безглузда задача. Який гравець міг бути настільки бездарним і недалекоглядним, щоб дозволити грі виродитися у таку плутанину білих каменів? Це не була проблема, варта розв’язування. Але я не міг і лягти спати. Не відважився б і моргнути, щоб знову не побачити те око. Якби це було все Регалове обличчя чи хоч обидва ока, було б не так страшно. Але безтілесне око здавалося всевидющим і неуникним. Годі було від нього втекти. Я дивився на білі камені, аж доки вони, здавалося, не злетіли над перехрестями ліній. Один чорний камінь, щоб видобути з цього хаосу переможний узор. Один чорний камінь. Я тримав його в долоні, тручи великим пальцем.
Весь наступний день, коли ми йшли дорогою, спускаючись із гори, я тримав камінь у голій долоні. Друга моя рука охопила Блазня за стан, а він обвив руку довкола моєї шиї. Камінь і Блазень зберігали мої думки зосередженими.
Блазневі начебто трохи полегшало. Гарячка вже не палила його тіло, але, здавалося, він не міг проковтнути й ложки страви, навіть і чаю випити. Кеттл вливала в нього воду, доки він просто не сів і не відмовився, безсловесно хитаючи головою. Він, певно, так само не мав настрою розмовляти, як і я. Старлінг та Кеттл зі своїм костуром вели нашу малу втомлену процесію. Ми з Блазнем крокували за джеппами, а Кеттрікен із нап’ятим луком стерегла нас ззаду. Вовк неспокійно сновигав сюди-туди, то заглядаючи вперед, то перевіряючи, що там позаду, і повертаючись нашим слідом.
Ми з Нічнооким перейшли до чогось схожого на безсловесний зв’язок. Він зрозумів, що я взагалі не хочу думати і, як умів, намагався не відволікати. Мене постійно дратувало відчуття, що він намагається використати Віт для спілкування з Кеттрікен. «Позаду нас нема нікого й сліду», — сповіщав вовк, пробігаючи повз неї під час однієї зі своїх нескінченних подорожей. Тоді далеко випереджав Старлінг із джеппами, лише для того, аби повернутися до Кеттрікен і мимохідь запевнити її, що й попереду все чисто. Я намагався переконати себе: королева просто вірить, що Нічноокий дасть мені знати, коли виявить щось лихе, роблячи свої розвідувальні пробіжки. Та підозрював, що вона дедалі більше на нього налаштовувалася.
Дорога дуже швидко вела вниз. Разом із нашим спуском змінювався краєвид. Пізнього пополудня схил над дорогою став пологішим, ми почали минати покручені дерева та оброслі мохом камені. Сніг зникав, лише латки його зоставалися де-не-де на узбіччі. Дорога натомість була сухою і чорною. Край неї з’являлася торішня трава, що подекуди вже позеленіла наново. Тяжко було змусити голодних джеппів рухатися. Я послав їм неясне запевнення Вітом, що попереду чекає краще видовище, та сумніваюся, чи знав їх настільки, аби справити стійке враження. Намагався обмежити свої думки тим фактом, що палива сьогодні буде вдосталь. І до вдячності за те, що чим нижче ми спускалися дорогою, тим теплішим ставав день.
Якось Блазень вказав рукою на низьку рослину, покриту маленькими білими пуп’янками.
— У Баккіпі вже, мабуть, весна, — тихо сказав він, а тоді швидко додав: — Вибач. Не звертай на мене уваги, вибач.
— Тобі вже краще? — спитав я його, рішуче викидаючи з голови весняні квіти, бджіл і свічки Моллі.
— Трохи. — Блазнів голос затремтів, він глибоко вдихнув. — Якби ще можна було йти дещо повільніше.
— Невдовзі ми станемо табором, — відповів я, знаючи, що не можемо тепер зменшити швидкість.
Я відчував дедалі сильнішу нагальність. Здогадувався, що вона походить від Веріті. Це ім’я я теж викинув із пам’яті. Навіть ідучи дорогою, при світлі дня, боявся, що досить мені кліпнути — і з’явиться Регалове око. А коли я його побачу, воно знову триматиме мене під своєю владою. Певний час сподівався, що Каррод, Вілл і Барл перемерзли та голодні, але незабаром зрозумів, що й про них думати небезпечно.