— Ти вже хворів так раніше, — зауважив я Блазневі, переважно для того, аби думати про щось інше.
— Так. У Синьому озері. Міледі королева витратила гроші, за які мала харчуватися, на кімнату. Щоб я не мок під дощем. — Він повернув голову, глянув на мене. — Думаєш, це могло стати причиною?
— Причиною чого?
— Що її дитя народилося мертвим.
Його голос затих. Я намагався вигадати відповідь.
— Не думаю, щоб цьому була одна причина, Блазню. Вона пережила надто багато горя, виношуючи дитину.
— Вона мала б піти з Баррічем і залишити мене. Він краще про неї подбав би. Я не міг на той час ясно мислити…
— Тоді я був би мертвим, — зауважив я. — Блазню, хай там як, нема сенсу грати в цю гру з минулим. Зараз ми тут і лише звідси можемо рухатися.
І в цю мить я раптом побачив розв’язок гри, загаданої Кеттл. Він був таким ясним, аж я здивувався, що раніше його не помітив. Затим зрозумів. Щоразу, вивчаючи розстановку, я міркував, як вона могла дійти до такого жалюгідного стану. Бачив тільки безглузді рухи, що випереджали мій. Але вони вже не мали значення, коли я тримав у руці чорний камінь. Мої губи здригнулися у напівусмішці. Я потер чорний камінь великим пальцем.
— Зараз ми тут, — луною повторив Блазень, і я відчув, що його настрій є відображенням мого.
— Кеттрікен казала, що ти, може, насправді й не хворів. Що це, можливо… притаманне твоєму роду. — Я почувався ніяково, навіть здалеку підступаючи до цього питання.
— Це можливо. Так я здогадуюся. Глянь. — Він зняв рукавицю, підняв руку, дряпнув нігтями щоку. Зосталися сухі білі сліди. Блазень потер їх, і шкіра на щоці осипалася, як порошок. З тильного боку долоні вона теж лущилася, наче згоріла на сонці.
— Так буває, коли сходить сонячний опік. Не думаєш, що це через погоду?
— Можливо, й це. От тільки якщо все буде так, як минулого разу, то вся моя шкіра свербітиме й лущитиметься. І, доки це триватиме, я трохи наберу кольору. Мої очі змінюються?
Я мусив зазирнути йому в очі. Знайомі, а втім, зробити це було нелегко. Чи ці безбарвні кулі бодай трохи потемніли?
— Можливо, стали трішки темнішими. Не більше, ніж ель, коли його розглядати під світлом. А що з тобою буде пізніше? Ти й далі матимеш гарячку та набиратимеш кольору?
— Можливо. Не знаю, — зізнався Блазень за кілька хвилин.
— Як ти можеш не знати? — зажадав я. — Якими були твої старші родичі?
— Такими ж, як і ти, дурненький хлопчику. Людьми. Десь у моєму родоводі був Білий. У мені ця древня кров повернула собі власну подобу. Таке рідко трапляється. Та я не більше Білий, ніж людина. Думаєш, такі, як я, звичні для мого народу? Я ж тобі казав. Я аномалія навіть серед тих, що мають змішане походження. Думаєш, Білі Пророки народжуються в кожному поколінні? Тоді б до нас не ставилися так серйозно. Ні. За мого життя я єдиний Білий Пророк.
— Але невже твої вчителі, що мали всі ті записи, про які ти казав, не могли розповісти тобі, що на тебе чекає?
Він усміхнувся, та в його голосі була гіркота.
— Мої вчителі були аж надто певні, що знають усе, чого мені слід чекати. Намагалися розпланувати моє навчання і відкривати те, що я, на їхню думку, мав знати, коли вважали, що приспів належний для цього час. Коли мої пророцтва відрізнялися від їхніх планів, вони були мною невдоволені. Силкувалися витлумачити мені мої власні слова! Бачиш, були й інші Білі Пророки. Та, коли я пробував переконати їх, що я Білий Пророк, вони не могли прийняти цього. Показували мені писання за писанням, переконували, яке це зухвальство з мого боку — наполягати на чомусь такому. Але чим більше я читав, тим сильніше впевнювався. Старався пояснити їм, що мій час майже приспів. А єдиною їхньою порадою було почекати й довідатися більше, щоб упевнитися сильніше. Коли я їх покинув, у нас були не найкращі взаємини. Уявляю, якою несподіванкою виявилося для них те, що я поїхав таким молодим, хоч уже кілька літ пророкував їм це. — Він дивно всміхнувся мені, наче вибачаючись. — Може, коли б я залишився і закінчив науку, то краще знав би, як урятувати світ.
Я зненацька відчув, що мій шлунок стиснувся, бо ж досі вже звик покладатися на те, що принаймні Блазень знає, у чому наше призначення.
— То скільки ти насправді знаєш про наше майбутнє?
Він глибоко вдихнув, тоді видихнув:
— Тільки те, що ми творимо його разом, Фітці-фітце. Тільки те, що ми творимо його разом.
— Я гадав, що ти вивчив усі ці писання й пророцтва…
— Вивчив. Коли я був молодшим, бачив багато снів, були в мене й видіння. Та все так, як я казав уже тобі раніше: ніщо там не припасоване точно. Зрозумій, Фітце. Коли б я показав тобі вовну, кросна і швацьке приладдя, чи сказав би ти, глянувши на них, — о, це плащ, який я колись надягну? Та коли вже надягнеш його, то легко озирнутися назад і сказати: о, ці речі провіщали цей плащ.