Тож ми затрималися на якийсь час. Погода була теплою, полювання вдалим. Минали дні, і я змирився зі своїм тілом. Не був уже тим фізично загартованим воїном з минулого літа, але не відставав від Нічноокого при нічному полюванні. Коли стрибав, щоб завдати смерть, мої рухи були швидкими і впевненими. Тіло зцілилося, і я залишив позаду минулі болі. Я знав, що вони були, але не думав про них надто довго. Кошмари, які мене мучили, злиняли, мов залишки зимової шуби Нічноокого. Ніколи я не знав настільки простого життя. Нарешті був у мирі із самим собою.
Та жоден мир не триває довго. Мене розбудив сон. Ми з Нічнооким встали до світанку, полювали і разом убили кількох жирних кроликів. Обране нами узгір’я було продірявлене лабіринтами їхніх нір, а полювання на них швидко виродилося у дурну розвагу — стрибки та розкопування. Коли ми вполювали достатньо, уже добре розвиднілося. Ми збігли вниз, у плямисту березову тінь, знову підживилися здобиччю і заснули. Щось, — може, нерівне сонячне світло на заплющених повіках, — занурило мене в цей сон.
Я повернувся в Оленячий замок. Лежав у старій вартівні, простягнувшись на холодній підлозі, мене обступали чоловіки з твердими поглядами. Підлога під моєю щокою була липкою від напівзастиглої крові. Я тяжко дихав, розтуливши рота, а запах і смак тієї крові злилися разом, заполонивши мої чуття. Знову прийшли по мене, не тільки чоловік із кулаками у шкіряних рукавичках, але й Вілл, невловимий невидимий Вілл тихо пробрався крізь мої стіни, щоб вкрастися у мій розум. «Прошу, зачекайте, прошу, — благав я їх. — Зупиніться, молю вас. Я не той, кого вам слід боятися чи ненавидіти. Я тільки вовк. Просто вовк, нічим вам не загрожую. Не заподію вам жодної шкоди, тільки відпустіть мене. Я для вас ніхто. Ніколи більше не завдам вам клопотів. Я тільки вовк». — Здійняв морду до неба й завив.
Мене розбудило власне виття.
Я перекотився, сперся на руки й коліна, струснувся і встав. «Сон, — сказав собі. — Це тільки сон». Страх і сором затопили мене з головою, каляючи своїми хвилями. Уві сні я благав пощади, чого не робив насправді. «Я не був боягузом», — запевнив себе. Чи був? Здавалося, я й досі відчуваю запах і смак крові.
Куди ти? — ліниво спитав Нічноокий.
Лежав глибоко в тіні, літня масть напрочуд добре його маскувала.
До води.
Я пішов до струмка, сполоснув липку кролячу кров з обличчя і рук, тоді жадібно напився. Знову помив обличчя, нігтями видряпав кров із бороди. Раптом вирішив, що не терпітиму бороди. Однаково не збираюся йти туди, де хтось міг би мене розпізнати. Повернувся до вівчарської хатки, щоб поголитися.
У дверях я наморщив носа, почувши затхлий запах. Нічноокий мав рацію: спання у чотирьох стінах ослаблювало мій нюх. Тяжко повірити, що я це витримував. Я неохоче ввійшов досередини, видуваючи з носа людські запахи. Кілька днів тому падав дощ. Волога дісталася до мого сушеного м’яса, і частина зіпсувалася. Я перебрав його, морщачи носа від того, як сильно воно зіпсувалося. У деяких шматках з’явилися черв’яки. Ретельно перевіривши решту свого м’яс-ного запасу, я відштовхнув надокучливе відчуття неспокою. Лише витягши ніж і зчистивши з нього дрібний пил іржі, я зізнався собі в тому, що відчував.
Минуло багато днів, відколи я був тут.
Можливо, тижнів.
Я й гадки не мав про біг часу. Глянув на зіпсоване м’ясо, на куряву, що покрила мої порозкидувані речі. Відчув свою бороду, був вражений тим, наскільки вона відросла. Барріч та Чейд залишили мене тут не кілька днів тому. Минули тижні. Я підійшов до дверей хати і визирнув назовні. Там, де колись через луг бігли стежки до струмка і рибальських місць Барріча, росла висока трава. Весняні квіти давно зникли, кущі були всипані зеленими ягодами. Я глянув на свої долоні, на бруд, що в’ївся у шкіру зап’ясть, на стару кров, що запеклася й засохла у мене під нігтями. Колись вживання в їжу сирого м’яса викликало б у мене огиду. Тепер сама думка про готування м’яса здавалася дивною й чужою. Моя свідомість відсахнулася, я не хотів суперечності з самим собою. «Пізніше, — чув я власні благання, — пізніше, завтра, пошукаю Нічноокого».