Він підвівся, зітхнув, простяг руку. Я взяв її, ми знову пішли. Він змусив мене багато над чим задуматися, тож я переважно мовчав. Скориставшись із некрутого схилу, я радше йшов поруч із дорогою, ніж нею. Блазень не скаржився на нерівну поверхню.
Що нижче спускалася дорога, то теплішим ставав день, а листяні дерева густішали. До вечора околиця настільки полагіднішала, що ми змогли поставити намет не просто осторонь дороги, а й досить далеко від неї. Перед сном я показав Кеттл розв’язок її гри, а вона кивнула головою, наче була дуже задоволена. Негайно почала складати нову загадку. Я зупинив її.
— Не думаю, що цієї ночі потребуватиму такого. Мабуть, і так добре спатиму. Не можу дочекатися, коли засну.
— Справді? То можеш не дочекатися пробудження.
Ця заява мене приголомшила. Кеттл знову зайнялася розкладанням каменів.
— Ти один проти трьох, а ці троє — група Скіллу, — трохи м’якше зауважила вона. — І, ймовірно, ці троє — насправді четверо. Якщо Регалові брати могли скіллити, то дуже ймовірно, що й він має певні здібності. З допомогою інших може навчитися давати їм свою силу. — Схилилася нижче і стишила голос, хоча всі були зайняті своїми обов’язками в таборі. — Знаєш, що Скіллом можна вбити. Невже щось менше його вдовольнить?
— Та якщо я сплю не на дорозі… — розпочав було я.
— Сила дороги як вітер, що однаково віє на всіх. Лихі бажання групи — як стріла, націлена лише на тебе. До того ж ти аж ніяк не можеш спати, не турбуючись при цьому за жінку й дитину. І щоразу, коли ти про них думаєш, група може бачити їх твоїми очима. Мусиш викинути їх зі своїх думок.
Я схилився над гральною полотниною.
Наступного ранку я прокинувся від звуків дощу, краплі якого тарабанили об шкіру намету. Якийсь час лежав, дослухаючись і дякуючи, що це не сніг. Але йти весь день під дощем теж невелика радість. Відчував, як прокидаються інші. Це відчуття було таким яскравим, як мені не траплялося останніми днями. Здавалося, я майже повністю відпочив. Старлінг по той бік намету сонно зауважила:
— Вчора ми покинули зиму і вступили у весну.
Блазень поруч зі мною припіднявся, почухався і пробурмотів:
— Типова менестрелька. Все перебільшує.
— Бачу, тобі покращало, — відбила удар Старлінг.
Нічноокий увіпхнув до намету голову, в його пащі погойдувався закривавлений кролик.
І полювання тут краще.
Блазень сів на своїх покривалах.
— Він хоче з нами поділитися?
Моя здобич — твоя здобич, менший братчику.
Мене чогось кольнуло, що він назвав Блазня «братчиком».
Особливо тому, що ти вже двох таких з’їв цього ранку? — саркастично спитав я.
Ніхто не змушував тебе вилежуватися весь світанок.
Якусь мить я помовчав.
Вибач, що останнім часом з мене був не найкращий товариш.
Я розумію. Більше нас не двоє. Тепер ми у зграї.
Твоя правда, — слухняно погодився я. — Та цього вечора я збираюся з тобою пополювати.
Непахучий теж може йти, якщо захоче. Коли спробує, з нього може вийти добрий мисливець, бо запах його не видасть.
— Він не тільки хоче поділитися, а й запрошує тебе на полювання з нами цього вечора.
Я очікував, що Блазень відмовить. Навіть у Баку ніколи не проявляв схильності до полювання. Він натомість серйозно схилив голову перед Нічнооким і сказав йому:
— Це було б для мене честю.
Ми швидко згорнули табір і невдовзі були вже в дорозі. Як і раніше, я йшов радше поруч із дорогою, ніж по ній, і в голові у мене прояснювалося. Блазень поснідав із чималим апетитом. Здавалося, майже став уже самим собою. Він ішов дорогою, але на невеликій відстані від мене, і весь день радісно торохтів, щось мені розповідаючи. Нічноокий бігав уперед-назад, як зазвичай, часто переходячи на чвал. Здається, всім передалося полегшення, спричинене теплішою погодою. Легкий дощ скоро закінчився, йому на зміну прийшли сонячні смуги, земля пахуче парувала. Лише постійна моя гризота за безпеку Моллі та надокучливий страх, що Вілл і його поплічники щохвилини можуть атакувати мій мозок, затьмарювали цей любий день. Кеттл попередила мене, щоб я не дозволяв своєму розумові затримуватися на цих проблемах, аби не привернути уваги групи Скіллу. Тож я носив усередині страх, як холодний чорний камінь, рішуче пояснюючи собі, що геть нічого не можу зробити.
Весь день у моїй голові зринали дивні думки. Я не міг побачити пуп’янка квітки, не задумавшись, чи Моллі використала б її запах або колір у своїй роботі. Замислився, чи Барріч так само добре орудує сокирою для дров, як бойовою, і чи цього достатньо, щоб їх урятувати. Якщо Регал довідався про них, то неодмінно пошле за ними солдатів. А може він знати про них, хоч і не відаючи достеменно, де вони?