— Припини! — сердито дорікнула мені Кеттл, легко вдаривши костуром.
Я бігцем перейшов до повної свідомості. Блазень зацікавлено на нас глянув.
— Що припинити? — зажадав я.
— Думати про це. Ти знаєш, про що я. Якби ти думав про щось інше, я б не змогла непомітно підійти до тебе. Опануй себе.
Я так і зробив. Неохоче витяг на поверхню ігрову задачу з минулої ночі, зосередився на ній.
— Отак краще, — спокійно похвалила мене Кеттл.
— А що ви тут робите? — зненацька спитав я. — Я думав, що ви зі Старлінг ведете джеппів.
— Ми дійшли до розгалуження дороги. І до ще одної колони. Хочемо, щоб королева це побачила, перш ніж підемо далі.
Ми з Блазнем квапливо подалися вперед, залишивши Кеттл, — хай сама повертається до Кеттрікен і розповідає їй про розгалуження. Знайшли Старлінг, що сиділа край дороги на якомусь камені з вирізаним орнаментом. Джеппи тим часом жадібно їли. Розгалуження дороги позначало велике коло, покрите бруківкою і оточене відкритим трав’яним лугом. У центрі кола здіймався моноліт. Можна було б сподіватися, що він обросте мохом і покриється шрамами від лишайника. Натомість чорний камінь був гладеньким і чистим, як не брати до уваги пилу та бруду від вітру з дощем. Я стояв, вдивляючись у камінь та вивчаючи ієрогліфи, а Блазень тим часом блукав довкола. Я намагався визначити, чи якийсь із цих символів збігається зі знаками на скопійованій мною карті, коли він вигукнув:
— Тут колись було селище!
Показав, широко розвівши руками.
Я глянув угору й зрозумів, що Блазень мав на увазі. Лугом тяглися заглиблення — це низькоросла трава покрила старі бруковані пішохідні доріжки. Широка пряма дорога, що могла колись бути вулицею, бігла через луг і за його межами, під деревами. Зарослі мохом і виткими лозами підвищення — все, що зосталося від стін домів та крамниць, які в минулому її оточували. Дерева росли там, де раніше палали домашні вогнища, а люди споживали їжу. Блазень знайшов велику кам’яну брилу й виліз на неї, щоб роздивитися довкола.
— Свого часу це могло бути велике місто.
Сказане мало сенс. Якщо ця дорога була широким торговим шляхом, як я бачив у Скілл-видінні, то природно, що на кожному перехресті виростало місто або ярмарок. Я міг уявити це місце в ясний весняний день, коли селяни привозили до міста свіжі яйця та молоду зелень, а ткачі розвішували свої нові витвори, аби спокусити покупців і…
В одну мить коло довкруж колони наповнилося людьми. Видіння обмежувалося брукованим майданчиком. Лише під владою чорного каменю люди сміялися, жестикулювали й торгували між собою. Дівчина у вінку із зеленого плюща пройшла крізь натовп, зиркаючи на когось через плече. Клянуся, що вона помітила мій погляд і підморгнула мені. Здалося, мене покликали на ім’я. Я повернув голову. На підвищенні хтось стояв. Постать, одягнена в легке вбрання, що спадало їй до ніг і зблискувало золотою ниткою. Мала на голові позолочену дерев’яну корону, оздоблену майстерно вирізаними півнячими головами та пір’ям з півнячого хвоста. В руках тримала скіпетр, що насправді був пір’яною мітелочкою, але вона по-королівському ним жестикулювала, виголошуючи якийсь указ. У колі довкруж мене люди ревли від сміху. Я міг лише дивитися на її шкіру, білу, мов крига, та безбарвні очі. Вона глянула просто на мене.
Тут Старлінг чимдуж ляснула мене. Від сили, з якою вона це зробила, голова мені сіпнулася назад. Я здивовано глянув на менестрельку. У роті, де зуби прокусили зсередини щоку, зібралася кров. Вона знову підняла руку, стиснуту в кулак, і я зрозумів, що мене чекає ще й стусан. Поквапом відступив і вхопив її за зап’ястя.
— Припини це! — сердито крикнув я.
— Ти… припини це! — задихалася вона. — І Блазні накажи! — Сердито вказала на Блазня, що й далі височів на своєму п’єдесталі із застиглою мімікою статуї. Не дихав і не кліпав. Та, доки я на нього дивився, він повільно перевернувся і каменем упав униз.
Я очікував, що в повітрі Блазень скрутить колесо і приземлиться на ноги, як він це часто робив, розважаючи двір короля Шрюда. Натомість він упав, розпластаний, на лугову траву й непорушно там лежав.
Якусь мить я стояв, приголомшений. Тоді підбіг до нього. Ухопив Блазня під руки, відтяг від чорного кола й чорного каменя, на який він виліз. Якийсь інстинкт змусив мене відволікти його в тінь і примостити, сперши на стовбур живого дуба.