— Мушу? — м’яко спитала Кеттрікен. — Одне я можу сказати напевно. Знаю, що Блазень дуже відрізняється від решти чоловіків.
— Важко з цим не погодитися, — тихо промовив я. — Він дуже відрізняється від решти людей, яких я знаю.
— А можеш бути з нею привітнішим, Фітце Чівелрі? — раптом спалахнула Кеттрікен. — Не прошу, щоб ти за нею упадав, не давай їй тільки приводу для ревнощів.
Я стиснув губи, стримав почуття і змусив себе чемно відповісти:
— Моя королево, я можу запропонувати їй свою дружбу, як робив це завжди. Останнім часом вона давала мені небагато підстав вважати, що їй це потрібне. Вже не кажучи про щось більше. Та, якщо на те пішло, я не зневажаю ні її, ні жодну іншу жінку. Я вже віддав своє серце. Казати, наче я зневажаю Старлінг, — однаково що запевняти, наче ви зневажаєте мене, бо ваше серце належить мілордові Веріті.
Кеттрікен кинула мені чудний погляд. Якусь мить здавалася здивованою і зніяковілою. Тоді глянула вниз, на карту, яку й досі стискала.
— Усе так, як я й боялася. Тільки зіпсувала все, розпочавши цю розмову. Я така змучена, Фітце. Розпач геть висушив моє серце. Вередування Старлінг — це для мене як пісок на відкриту рану. Я хотіла тільки, щоб між вами був лад. Даруй мені моє втручання. Але ти й досі вродливий юнак, і це не востаннє у тебе подібні клопоти.
— Вродливий? — Я вголос гірко розсміявся, не вірячи власним вухам. — З цим пошрамованим обличчям і побитим тілом? Бачу в кошмарних снах, що коли ми з Моллі зустрінемось, то вона вжахнеться й не захоче мати зі мною жодних стосунків. Вродливий. — Я відвернувся від Кеттрікен, у горлі мені зненацька надто пересохло, щоб говорити. Не скажу, щоб я так оплакував свою зовнішність. Просто боявся того дня, коли Моллі побачить мої шрами.
— Фітце, — тихо озвалася Кеттрікен. Її голос зненацька став дружнім, а не королівським. — Кажу тобі як жінка: попри твої шрами, ти далеко не настільки негарний, яким, здається, себе вважаєш. Ти й досі вродливий юнак, і це не має нічого спільного з твоїм обличчям. А якби моє серце не належало мілордові Веріті, я б тебе не зневажила.
Вона простягла руку, провела холодними пальцями вздовж давнього розтину на моїй щоці, наче її дотик міг його стерти. Моє серце здригнулося відлунням вкладеної в мене пристрасті Веріті, ще посиленої вдячністю за сказані нею слова.
— Ви гідні кохання мого владаря, — не задумуючись і від усього серця прорік я.
— Ох, не дивись на мене його очима, — сумно зронила вона.
Зненацька підвелася, притискаючи карту до грудей, мов щит, і вийшла з намету.
Розділ 30. Кам’яний сад
Твердиня Діміті, маленький замочок на бакійському узбережжі, впала незадовго до того, як Регал коронувався на короля Шести герцогств. У той страшний час знищено було багато селищ, а всі втрачені життя ніколи не полічено. Маленькі замки, такі як Діміті, часто ставали мішенню червоних кораблів. Стратегія піратів полягала в нападах на прості селища та менші укріплення, щоб ослабити цим загальну лінію оборони. Лорд Бронз, якому довірено Діміті, був уже літньою людиною, та все-таки очолив людей, що обороняли цей маленький замок. На жаль, високі податки, призначені для загального захисту узбережжя, на якийсь час вичерпали його ресурси, а тому укріплення Діміті були в жалюгідному стані. Лорд Бронз загинув серед перших. Червоні кораблі майже без зусиль зайняли твердиню. Знищили її вогнем і мечем, перетворивши на могильне руйновище, яким вона є досі.
На відміну від дороги Скіллу, та дорога, якою ми йшли наступного дня, повною мірою зазнала на собі руйнівного впливу часу. Колись, без сумніву, це була жвава й широка траса, та тепер, стиснута лісом, повужчала, звівшись ледь не до стежки. Я безтурботно крокував цією дорогою, яка не загрожувала щохвилини вкрасти в мене розум. А от інші тим часом все бурмотіли й бурмотіли, нарікаючи на горбки, корені, що вилазили із землі, гілля, яке напáдало зверху, та решту перешкод, які ми долали весь день. Я тримав свої думки при собі й тішився густим мохом, що покрив колись бруковану поверхню, тінню всипаних бруньками гілок дерев, які нависали над дорогою, а час від часу — тупотінням тварин, що тікали в підлісок.
Нічноокий був у своїй стихії. То мчав уперед, то чвалом повертався назад, до нас, тоді якийсь час рішуче трюхав поруч із Кеттрікен. Потім знову рушав у дальшу дорогу. Одного разу підбіг до нас із Блазнем, висолопивши язика, та оголосив, що цього вечора ми пошукаємо дикого кабана, бо довкола повно їхніх слідів. Я переказав це Блазневі.