Вже настало надвечір’я, наша стежка глибше й глибше вела нас у долину. Ось древній шлях відкрив нам огляд на те, що лежало під нами. Я розгледів, як звисають вербові гілки, покриті зеленими намистинками майбутнього листя, побачив рожевуваті стовбури беріз, що височіли над трав’янистим лугом. Далі, глибше в долині, помітив коричневі стебла торішнього рогозу. Буйні зарості трави та папороті віщували попереду болотисту місцевість, а запах нерушної води ще й підкріплював це віщування. Коли вовк, який біг попереду, повернувся з вологими боками, я впевнився, що маю рацію.
Невдовзі ми дісталися місця, де жвавий струмок давно вже змив міст і поглинув дорогу на обох своїх берегах. Зараз він сочився потічком, виблискуючи, мов срібло, у кам’янистому річищі, та повалені дерева обабіч свідчили про його шаленство під час повені. З нашим підходом зненацька замовк жаб’ячий хор. Я перестрибував з каменя на камінь, щоб не промочити ніг. Та не зайшли ми далеко, як нашу дорогу перегородив наступний струмок. Маючи на вибір мокрі ноги чи мокрі чоботи, я вибрав перше. Вода була крижаною. Єдина радість — стопи через це так мені задерев’яніли, що я не відчував дрібного каміння на дні. Перейшовши на той берег, знову взув чоботи. Що тяжчим ставав шлях, то тісніше гуртувалося наше маленьке товариство. Зараз ми йшли всі разом, мовчки. Перекликалися чорні дрозди, бриніли ранні комахи.
— Скільки тут життя, — тихо промовила Кеттрікен.
Її слова, здавалося, зависли в напоєному пахощами повітрі. Я кивнув, погоджуючись. Скільки довкола нас життя, і рослинного, і тваринного. Воно наповнило моє Віт-чуття і, здавалося, імлою висіло в повітрі. Після голих гірських каменів і пустельної дороги Скіллу від цієї п’янкої буйності життя голова йшла обертом.
Тоді я побачив дракона.
Я зупинився, різко підняв руку, наказавши так зберігати тишу та спокій. Усі зрозуміли цей наказ. Мої товариші глянули туди ж, куди і я. Старлінг тяжко зітхнула, у вовка здибилася шерсть. Ми втупилися в дракона, такі ж непорушні, як і він.
Золотий і зелений, простягся між деревами у їхній плямистій тіні. Він був доволі далеко від шляху, тож між деревами я бачив лише його фрагменти, але й ті справляли чимале враження. Його величезна голова, у кінське тіло завбільшки, глибоко занурилася в мох. Те око дракона, яке я міг побачити, було заплющене. Довкола горла вільно лежав великий комір з пір’їстої луски, що переливалася веселкою. Однакові пучки над очима могли здатися навіть кумедними, от тільки в істоті такій величезній та дивній не могло бути нічого кумедного. Я бачив покрите лускою плече та довгий хвіст, що звивався між двома деревами. Сухе листя зібралося довкола нього кучугурою, творячи щось схоже на гніздо.
Певний час ми стояли, затамувавши подих. Тоді Кеттрікен глянула на мене. Питально здійняла брови, але я затримав її, ледь знизавши плечима. Гадки не мав, які небезпеки можуть нам загрожувати з боку цього створіння і як їм протистояти. Дуже повільно й тихо видобув меча. Раптом він здався мені вельми дурною зброєю. Так само можна було іти на ведмедя зі столовим ножем. Не знаю, скільки часу тривала наша жива картина. Мені здавалося, що нескінченно довго. Від непорушності мені заболіли м’язи. Джеппи нетерпляче заворушилися, але стояли у вервечці, доки Кеттрікен тримала проводиря на місці. Нарешті королева мовчки подала ледь помітний знак, і наша група знову повільно рушила вперед.
Коли сонна тварина зникла нам з очей, я перевів подих і відразу ж відчув, що від стискання руків’я меча в мене боліла рука, а м’язи зненацька обм’якли. Я відкинув з обличчя мокре від поту волосся. Обернувся, щоб обмінятися з Блазнем полегшеним поглядом, але він дивився кудись поза мене, не вірячи своїм очам. Я квапливо глянув туди ж, а всі інші, наче пташина зграя, повторили мій рух. Ми знову зупинилися, мовчазні й приголомшені, побачивши другого сонного дракона.
Ця істота лежала в густій тіні вічнозелених дерев. Подібно до першої, глибоко занурилася в мох та опалу хвою й листя. Але цим схожість і вичерпувалася. Довгий звивистий хвіст обкрутився довкола неї, як гірлянда, а шкіра, покрита гладенькою лускою, виблискувала багатою мідяно-бронзовою барвою. Видно було крила, щільно притиснуті до вузького тулуба. Довгу здійняту шию закинуто на спину, як у сонної гуски. Обрис голови теж скидався на птаха, включно з яструбиним дзьобом. З лоба істоти спіраллю виростав блискучий ріг, зловісно гострий при кінці. Чотири кінцівки, підібгані під тулуб, змушували згадати радше лань, аніж ящера. Називання обох цих створінь драконами видавалося мені суперечністю, та я не мав для них іншого слова.