Ми знову мовчки стояли, витріщаючись, а джеппи тим часом неспокійно ворушилися. Зненацька озвалася Кеттрікен:
— Не думаю, що це живі істоти. Мені здається, що це майстерно зроблені кам’яні фігури.
Моє Віт-чуття запевняло мене про інше.
— Вони живі! — пошепки перестеріг я її. Потягся Вітом до одного з драконів, але тут Нічноокий перелякався ледь не до паніки. Я припинив торкання свідомостей. — Вони дуже глибоко сплять, наче ще не вийшли зі сплячки, в яку впали взимку. Та я знаю, що вони живі.
Доки ми з Кеттрікен розмовляли, Кеттл вирішила впевнитися сама. Я бачив, як розширилися очі Кеттрікен. Повернувся до дракона, боячись, що він прокидається. Натомість побачив, як Кеттл поклала висохлу руку на нерухому голову дивної істоти. Здається, рука затремтіла, торкаючись, але потім стара майже сумно всміхнулася і погладила спіральний ріг.
— Прегарно, — мрійливо сказала вона. — Як уміло зроблено!
Обернулася до нас.
— Зверніть увагу, як торішній плющ обвився довкола кінчика її хвоста. Гляньте, як глибоко вона занурилася в листя та хвою, що нападали за десятки літ. А може, десятки десятків. І все-таки кожна лусочка досі блищить, так бездоганно вона сформована.
Старлінг та Кеттрікен рушили вперед з вигуками здивування й захоплення. Невдовзі вони вже сиділи біля фігури навпочіпки, привертаючи увагу одна одної до чудово зроблених деталей. Їхній захват викликали окремі лусочки крил, граціозна петля згорнутого в кільця хвоста й усі інші красоти мистецького витвору. Та, доки вони так ревно вказували й торкалися, ми з Нічнооким не могли зрушити з місця. Вздовж усієї спини вовка шерсть стала дибки. Він не гарчав, він заскавулів так тоненько, що вийшов майже свист. За мить я усвідомив, що й Блазень не приєднався до решти. Я повернувся в його бік і побачив, що він дивиться здалеку. Так скупець міг би дивитися на купу золота, більшу навіть за його сни. Саме так розширилися його очі. Навіть бліді щоки, здається, порожевіли.
— Фітце, підійди і глянь! Це тільки холодний камінь, так майстерно вирізаний, що здається живим. І дивись! Ось іще один, з оленячими рогами та людським обличчям. — Кеттрікен показала рукою. Я побачив ще одну фігуру. Спала, простягшись, на лісовій підкладці. Всі залишили першу дивовижу та кинулися оглядати нову, голосно вихваляючи її красу й витонченість деталей.
Я рушив на свинцевих ногах, вовк щільно притисся до мене збоку. Підійшовши до однорогої істоти, я міг на власні очі побачити пухнасту сіточку з павутини, що приліпилася до заглибини стопи, біля самісінького копита. Ребра не рухалися від дихання, я не чув жодного тілесного тепла. Нарешті змусив себе покласти руку на холодний різаний камінь.
— Це статуя, — вголос промовив я, наче хотів присилувати себе повірити в те, що заперечувало моє Віт-чуття.
Озирнувся довкола, перебіг поглядом від людини-оленя, яким і досі милувалася Старлінг, до Кеттрікен і Кеттл. Вони стояли, усміхаючись, біля чергової статуї. Тіло, схоже на кабаняче, лежало на боці, з пащі стирчали ікла десь мого зросту завдовжки. Ця постать дуже скидалася на лісового вепра, впольованого Нічнооким, от тільки мала величезні розміри і притиснуті до боків крила.
— Я вже розшукав не менш як десяток таких фігур, — заявив Блазень. — А за цими деревами є ще одна різьблена колона, як та, що ми бачили раніше.
Він зацікавлено торкнувся долонею поверхні статуї і ледь не скривився від холоду цього дотику.
— Не можу повірити, що це неживий камінь, — сказав я йому.
— Я теж ніколи не бачив настільки реалістичних скульптурних деталей, — погодився він.
Я не намагався пояснити йому, що він не так мене зрозумів. Стояв, обмірковуючи дещо. Тут я відчував життя, та під моєю рукою був лише холодний камінь. У випадку перекованих усе навпаки: дике життя, безсумнівно, змушувало їхні тіла до руху, але моє Віт-чуття сприймало їх як холодний камінь. Я шукав якогось зв’язку, але знаходив лише дивне порівняння.