Тим часом мої товариші розбрелися по лісі. Переходили від скульптури до скульптури й захоплено кликали інших, виявивши нову під плющем або кучугурами опалого листя. Я повільно йшов за ними слідом. Мені здавалося, що це може бути місце, зазначене на карті. Майже напевне так, якщо старий картограф витримав правильний масштаб. А все-таки, чого? Що такого важливого в цих статуях? Значення міста я розгледів одразу: це могла бути первісна оселя Старійшин. Але тут?
Я поспішив за Кеттрікен. Знайшов її біля крилатого бика. Він спав, підібгавши під себе ноги, могутні плечі випиналися, масивна морда опустилася на коліна. Це була з усіх точок зору чудова копія бика, від широко розведених рогів до увінчаного китицею хвоста. Його роздвоєні копита закопалися у лісовий суглинок, але я не сумнівався, що вони там є. Кеттрікен широко розвела руки, намагаючись дістати від кінчика одного рога до іншого. Як і решта фігур, він мав крила, спокійно складені на широкій чорній спині.
— Можна мені глянути на карту? — спитав я, а Кеттрікен прокинулася із задуми.
— Я вже звірилася з нею, — відповіла тихо. — Не сумніваюся, що це вказана місцевість. Ми проминули залишки двох кам’яних мостів. Вони відповідають зображеному на карті. А символ на колоні, знайденій Блазнем, збігається з тим, який ти скопіював у місті для цього напрямку. Думаю, ми на місці, де був колись берег озера. Так принаймні я прочитала карту.
— Берег озера, — кивнув я, обмірковуючи зображене на карті Веріті. — Можливо. Може, воно замулилось і перетворилося на болото. Та що тоді означають усі ці статуї?
Вона зробила неясний жест у бік лісу.
— Може, це якийсь сад чи парк?
Я роздивився довкола, хитнув головою.
— Не схоже на жодний сад, який я досі бачив. Статуї, здається, розкидані навмання. Хіба сад не повинен мати єдності й теми? Так принаймні навчала мене Пейшенс. А я бачу тут тільки порозкидувані статуї. Ані сліду стежок, грядок чи… Кеттрікен? Усі ці статуї зображають істот уві сні?
Вона злегка зморщила брови.
— Гадаю, так. І, видно, всі вони крилаті.
— Може, це цвинтар, — ризикнув припустити я. — Може, під цими творіннями гробниці. Може, це якась дивна геральдика, що позначає місця поховання певних родин.
Кеттрікен озирнулася довкруж, поміркувала.
— Може, й так. Але навіщо позначати це на карті?
— А сад навіщо? — заперечив я.
Решту пополудня ми провели, оглядаючи околицю. Знайшли ще силу-силенну тварин. Вони належали до різних родів та стилів, але всі були крилатими і спали. Простояли тут дуже довго. При ретельнішому огляді ми дійшли висновку, що ці великі дерева виросли довкола статуй, а не статуї встановлено між ними. Частину їх майже закрив мох і зігниле листя. З однієї мало що можна було розгледіти, крім великої зубастої пащі, що визирала із заболоченої ділянки. Оголені зуби виблискували сріблом, їхні кінці були гострими.
— Одначе я так і не знайшов жодної надбитої чи тріснутої. Кожна здається такою ж досконалою, як у день створення. А ще не можу зміркувати, як на камінь накладено кольори. Не скидаються на фарбу чи барвник, не звітріли з роками.
Я повільно викладав іншим свої думки, коли ми того вечора сиділи при багатті. Намагався розчесати гребенем Кеттрікен своє мокре волосся. Надвечір я вислизнув від решти товариства, щоб уперше після виходу з Джампі помитися як слід. Спробував також випрати частину одягу. Повернувшись у табір, виявив, що всі інші теж надумали те саме. Кеттл похмуро розвішувала мокре прання на дракона, щоб сохло. Щоки Кеттрікен були рожевішими, ніж зазвичай, вона заплітала мокре волосся в тугу косичку. Старлінг начебто забула, що гнівається на мене. Насправді вона, здається, цілковито забула про нас усіх. Вдивлялася в полум’я багаття із замисленим виразом обличчя. Я майже бачив слова й ноти, які вона припасовувала одні до одних. Задумався, чи це не так само, як ігри, що загадує мені Кеттл. Дивно було дивитися на обличчя менестрельки, знаючи, що в її думках твориться пісня.
Підійшов Нічноокий, поклав голову мені на коліна.
Мені не подобається барложити між цими живими каменями, — зізнався він.
— Мають такий вигляд, наче щомиті можуть прокинутися, — зауважив я.
Кеттл, зітхнувши, опустилася на землю поруч зі мною. Повільно хитнула старою головою.
— Я так не думаю, — тихо сказала вона.
Прозвучало майже так, що її це засмучує.
— Ну що ж, якщо не можемо збагнути їхньої таємниці, а рештки дороги тут закінчуються, то завтра вранці залишаємо це все і рушаємо в дальшу подорож, — заявила Кеттрікен.