— А, — Старлінг пішла слідом. За мить, наче у відповідь на щось, чого я не сказав, зауважила: — Не бачу нічого огидного у вашому з вовком Віт-зв’язку.
— Я теж, — тихо відповів я.
Щось у вибраних нею словах мене вкололо. Я й далі крався вздовж сліду, настороживши очі та вуха. Чув м’які кроки Нічноокого — пац, пац, пац — ліворуч і попереду мене. Сподівався, що він сполошить якусь здобич і прижене її до мене.
Невдовзі Старлінг додала:
— І перестану називати Блазню «вона». Хай що про це думаю.
— Добре, — ухильно відповів я. Не вповільнив ходу.
Справді сумніваюся, чи з тебе цього вечора добрий мисливець.
Це не моя провина.
Я знаю.
— Хочеш, щоб я попрохала пробачення? — низьким напруженим голосом спитала менестрелька.
— Я… гм, — затнувся я і замовк, не певний, про що йдеться.
— Ну то гаразд, — крижаним рішучим тоном промовила вона. — Прошу пробачення, лорде Фітце Чівелрі.
Я повернувся в її бік.
— Навіщо ти це робиш? — зажадав я.
Говорив звичайним голосом. Відчував Нічноокого. Він був на вершині пагорба, зараз полював там сам-один.
— Міледі королева наказала мені не сіяти незгоду в товаристві. Сказала, що лорд Фітц Чівелрі й так надміру обтяжений тягарями, яких я не можу знати, і що він не заслужив нести ще й моє несхвалення на додачу, — обережно сповістила вона.
Я міркував, коли ж відбулася ця розмова, але не посмів спитати.
— Це необов’язково, — тихо сказав я.
Почувався дивно присоромленим, як вередлива дитина, що дметься, доки інші діти їй не поступляться. Глибоко вдихнув, вирішив просто говорити щиро і подивитися, що з цього вийде.
— Не знаю, що змусило тебе розірвати нашу дружбу, окрім мого Віту, який я тобі розкрив. Не розумію також твоїх підозр щодо Блазня і чому вони, здається, тебе сердять. Мені неприємна незручність між нами. Я хотів би, щоб ми були друзями, як і раніше.
— То ти мене не зневажаєш? За моє свідчення, що ти назвав дитину Моллі своєю.
Я навпомацки пошукав у собі тих почуттів, але вони вже загубилися. Я давно вже про це не думав.
— Чейд довідався про все раніше, — спокійно сказав я. — Знайшов би спосіб, навіть якби тебе взагалі не існувало. Він неабияк… вигадливий. А ще я зрозумів, що ти живеш не за такими правилами, як я.
— Жила колись, — тихо зізналася вона. — Дуже давно. До того, як знищили замок, а мене покинули на смерть. А потім мені тяжко було вірити в якісь правила. У мене відібрали все. Все добре, гарне і правдиве знищено лихим, похітливим і пожадливим. Ні. Чимось іще грубішим за похітливість та пожадливість, потягом, якого я навіть не можу зрозуміти. Навіть коли пірати мене ґвалтували, їм це, здається, не давало задоволення. Принаймні того задоволення, яке дає похіть. Глузували з мого болю та спроб вирватися. Ті, що спостерігали й чекали своєї черги, реготали. — Старлінг дивилася повз мене у темряву минулого. Здавалося, звертається сама до себе так само, як і до мене, намагається збагнути щось, що суперечить здоровому глузду. — Так, наче ними керували не похіть чи жадоба, які можна втамувати. Робили це зі мною просто тому, що могли. Я завжди вірила, може, по-дитячому, що коли дотримуєшся правил, то будеш захищена, що таке з тобою не трапиться. Потім я почулася… ошуканою. Обдуреною. Наївною дитиною, яка вірила, що ідеали можуть урятувати. Честь, чемність, справедливість… їх не існує, Фітце. Усі ми прикидаємося, наче вони є насправді, прикриваємося ними, мов щитом. Але вони захищають лише від тих людей, які носять ті самі щити. Для тих, що їх відкинули, це взагалі не щити. Лише додаткова зброя, яку можна використати проти своїх жертв.
На мить голова мені пішла обертом. Я ніколи не чув, щоб жінка настільки безпристрасно про щось таке говорила. Зазвичай про це взагалі не говорили. Рідко заходила мова про ґвалтування під час наїзду, про вагітності, що могли бути їхніми наслідками, навіть про дітей, яких жінки Шести герцогств народжували від піратів червоних кораблів. Зненацька я зрозумів, що ми вже довгий час стоїмо нерухомо. Мене охопив холод весняної ночі.
— Повертаймось до табору, — різко сказав я.
— Ні, — рівним тоном відповіла вона. — Ще ні. Боюся, що заплачу, а якщо таке трапиться, то краще вже в темряві.
Майже повністю стемніло. Але я вивів Старлінг на ширшу звірину стежку, ми знайшли колоду, де могли сісти. Жаби й комахи довкола нас наповнили ніч своїми весільними піснями.
— З тобою все гаразд? — спитав я, коли ми якийсь час просиділи мовчки.
— Ні, не гаразд, — коротко відповіла вона. — Хочу, щоб ти зрозумів. Я не продала твоєї дитини за безцінь, Фітце. Не зрадила тебе знічев’я. Спершу я навіть не думала про це так. Хто не хотів би, щоб його донька стала принцесою, а згодом і королевою? Хто не хотів би розкішного одягу й гарного дому для своєї дитини? Я не думала, що ти і твоя кохана можете вважати все це нещастям, яке її спіткало.