— Фітце? З тобою все гаразд?
Старлінг підійшла, взяла мене за лікоть, злегка потермосила. Я глянув на неї, отямившись із задуми. Вовчиця, що часто виє. Я намагався не всміхнутися.
— Все гаразд. Я був із Нічнооким.
— О, — менестрелька глянула вниз, на вовка, і я побачив, як вона знову намагається збагнути, що саме ми поділяємо. Тоді прогнала цю думку.
— Ти готовий іти?
— Якщо всі інші готові.
— Здається, так.
Пішла до Кеттрікен допомогти їй навантажити останнього джеппа. Я озирнувся, шукаючи Блазня, і побачив, що він мовчки сидить на своїх клунках. Його рука легко торкалася одного з кам’яних драконів, на обличчі — відсутній вираз. Я тихо підійшов до нього ззаду.
— З тобою все гаразд? — спитав я неголосно.
Він не підскочив. Не здригнувся навіть. Просто повернув голову, глянув на мене блідими очима. Його обличчя втратило звичний гостро дотепний вираз, стало натомість сумним і загубленим.
— Фітце. Тобі колись траплялося, що ти намагався відшукати щось у пам’яті, та, хай як намацуєш, нічого не знаходиш?
— Траплялося, — сказав я. — Думаю, це з усіма траплялося.
— Ні. Це інакше, — тихо наполягав Блазень. — Відколи я позавчора став на той камінь і зненацька побачив проблиск старого світу, що був тут колись… Відтоді мені постійно здається, що я от-от щось згадаю. Хоча б його. — Він ніжно погладив дракона, попестив рукою клиноподібну зміїну голову. — Я майже згадав, що знав був його колись. — Раптом кинув мені благальний погляд. — Що ти тоді бачив?
Я злегка знизав плечима.
— Наче ярмаркову площу, оточену крамницями. І людей, які займалися своїм ремеслом. Торговий день.
— А мене бачив? — дуже тихо спитав Блазень.
— Я не певен цього. — Зненацька я почувся дуже ніяково, кажучи про це. — Там, де був ти, стояв хтось інший. Інша. Вона була наче ти. Безбарвна, і поводилася, думаю, як паяц. Ти ще говорив про її корону, прикрашену різьбленими півнячими головами й хвостами.
— Я таке говорив? Фітце, я мало пам’ятаю з того, що казав одразу ж опісля. Тільки те відчуття, і як швидко воно розвіялося. Якщо коротко, я був поєднаний з усім цим. Був часткою всього. Це було так чудово, наче я відчував приплив любові, чи проблиск чогось ідеально гарного, чи… — Він із зусиллям добирав слова.
— Таким і є Скілл, — тихо пояснив я йому. — Те, що ти відчув, — це його притягання. Це те, з чим мусить постійно змагатися скіллер, інакше воно його поглине.
— То це було скіллення, — прошепотів він сам собі.
— Коли ти тільки-но вийшов з нього, то був у екстазі. Ти казав щось про чийогось дракона, якого збирався представити. Там небагато було сенсу. Хай подумаю. Йшлося про Ріелдерового дракона. Він пообіцяв, що візьме тебе політати.
— Ох. Мій сон із минулої ночі! Ріелдер. Так тебе звали.
Кажучи це, Блазень гладив голову статуї. І тут трапилася вкрай дивна річ. Моє Віт-чуття статуї наросло, Нічноокий рвонувся до мене, мені до ніг, кожна його шерстинка здибилася. Я знав, що волоски в мене на карку теж піднялися. Сахнувся назад, очікуючи, що статуя от-от оживе. Блазень кинув нам здивований погляд.
— Що таке?
— Статуї здавалися нам живими. Мені й Нічноокому. А коли ти промовив це ім’я, вона майже ворухнулася.
— Ріелдер, — для проби повторив Блазень. Я затамував подих, але не почув жодної відповіді. Він глянув на мене, а я похитав головою. — Це лише камінь, Фітце. Холодний прекрасний камінь. Гадаю, твої нерви надто довго були перенапружені.
Він по-дружньому взяв мене за руку. Ми відійшли від статуй і повернулися до зруйнованого шляху. Нікого вже не було видно, крім Кеттл. Вона стояла, спершись на свій костур та озираючись на нас. Я інстинктивно піддав ходи. Коли ми підійшли до неї, вона взяла мене за другу руку, а тоді владно махнула Блазневі, щоб ішов уперед. Ми рушили слідом, але повільніше. Коли він далеко нас випередив, вона сталевою хваткою стиснула мою руку й зажадала:
— Ну?
Якусь мить я тупо дивився на стару. Тоді зрозумів, про що вона, і почав виправдовуватися.
— Я ще не розв’язав.
— З першого погляду видно, — суворо промовила Кеттл.
Вона прикусила губи, насупилася, от-от мала щось сказати, тоді енергійно хитнула головою. Моєї руки не відпустила.
До кінця того дня я переважно мовчки йшов поруч із нею, обмірковуючи ігрову загадку.
Не думаю, що є щось нудніше, ніж повертатися назад власними слідами, надто ж якщо відчайдушно прагнеш кудись дістатися. Зійшовши зі старої дороги, майже невидимої у буйних хащах, ми пішли далі шляхом, який втоптали були, коли йшли до кам’яного саду. Проминули заболочений ліс, піднялися вгору гірським схилом, рухалися швидше, ніж коли долали цю дорогу вперше. Зі зміною пір року день подовшав, і Кеттрікен не давала нам зупинитися, доки геть не споночіло. Тож коли ми врешті розбили ввечері табір, то від площі з чорного каменю нас відділяв лише один пагорб. Думаю, Кеттрікен вирішила провести ще одну ніч на старій дорозі з огляду на мене. Мені не хотілося спати ближче до цього перехрестя, ніж це було необхідно.