Полюємо? — зажадав Нічноокий, тільки-но ми поставили свою нічну домівку.
— Я йду полювати, — заявив я іншим.
Кеттл несхвально на мене глянула.
— Тримайся подалі від дороги Скіллу, — застерегла.
Мені на подив, підвівся Блазень.
— Піду з ними. Якщо вовк не заперечує.
Ласкаво просимо Непахучого.
— Він запрошує тебе піти з нами. А ти справді почуваєшся достатньо сильним?
— Якщо втомлюся, то можу повернутися, — зауважив Блазень.
Коли ми подалися у дедалі густіші сутінки, Кеттрікен переглядала карту, а Кеттл стояла на варті.
— Не будьте там довго, бо прийду і знайду вас, — попередила стара мене на прощання. — І тримайся подалі від дороги Скіллу, — повторила ще раз.
Десь над верхівками дерев пропливав повний місяць. Його світло повзло, срібними плямами просочувалося крізь молоде листя дерев, освітлюючи нам шлях. Якийсь час ми просто мовчки йшли крізь приємно розлогі ліси. Вовкові чуття доповнювали мої. Ніч була сповнена весняних рослинних запахів, жаб’ячого кумкання, нічних комах. Увечері повітря було свіжішим, ніж удень. Ми знайшли звірину стежку і пішли нею. Блазень рухався нарівні з нами, не кажучи й слова. Я набрав повні груди повітря, видихнув його. Собі на подив, подумки промовив:
Це добре!
Так. Добре. Мені цього бракуватиме.
Я знав, що він думає про слова, сказані Старлінг минулого вечора.
Не думаймо про майбутнє, яке може ніколи й не настати. Просто полюймо, — запропонував я.
Ми так і зробили. Блазень та я трималися стежки, а вовк подався навпростець через ліс, щоб сполохати здобич і погнати її у наш бік. Ми рухалися у згоді з лісом, майже безшумно прослизали крізь ніч, настороживши всі чуття. Я наткнувся на дикобраза-голкошерста, що блукав собі вночі, але не мав охоти завдати йому смертельного удару палицею, не кажучи вже про морочливе обдирання від шкури, без чого він не годиться на їжу. Цього вечора я волів би простіше м’ясо. З великими труднощами умовив Нічноокого пошукати зі мною іншої здобичі.
Як не знайдемо нічого іншого, повернемося сюди. Вони не надто прудкі, — зауважив я йому.
Він неохоче погодився, і ми знову рушили з місця. На відкритому схилі, досі нагрітому сонячним теплом, Нічноокий помітив тріпотіння вуха і зблиск яскравого ока. Двічі плигнувши, дістався кролика. Його стрибок сполохав ще одного вуханя, той кинувся навтьоки до вершини узгір’я. Я побіг навздогін, а Блазень тим часом гукнув, що повертається до табору. Здолавши половину схилу, я вже знав, що не піймаю кролика. Я втомився довгим днем ходи, а він рятував своє життя. Коли я добіг до вершини, його ніде не було, тож зупинився, щоб віддихатися. Нічний вітерець легко віяв між деревами. У ньому я відчув запах, водночас і чужий, і дивно знайомий. Не міг визначити, що це, але все, з чим він поєднувався, було неприємним. Я стояв, роздувши ніздрі та намагаючись розпізнати той запах, коли до мене безшумно підбіг Нічноокий.
Зробися маленьким! — наказав мені.
Я, не задумуючись, підкорився. Присів на місці та озирнувся довкола, шукаючи небезпеки.
Ні! Зробися маленьким у своїх думках.
Цього разу я миттю зрозумів, про що він, і панічно здійняв свої стіни Скіллу. Вовчий ніс, чутливіший за мій, одразу поєднав слабкий запах у повітрі з тим, як пахло Барлове вбрання у його тороках. Я скорчився, зменшився, наскільки зумів, будував та перебудовував межі своєї свідомості, водночас благаючи, щоб це було не насправді. Та ж майже неможливо, щоб він опинився тут!
Страх може бути могутнім стимулом для розуму. Зненацька я збагнув те, що давно мало стати очевидним. Ми були недалеко від площі перехрестя і тамтешнього чорного дороговказу. Символи, вирізані на колонах-дороговказах, не лише допомагали визначити, куди ведуть прилеглі дороги, а ще й те, куди ці знаки можуть перенести. Від колони, хай де вона була, можна перенестися до іншої колони. Від древнього міста до будь-якої позначеної місцевості було не більш як крок. Вони всі троє можуть бути просто поруч зі мною.