Ні. Тільки один, і він навіть не дуже близько від нас. Скористайся носом, якщо мозком не можеш, — уїдливо запевнив мене Нічноокий. — Убити його для тебе? — знічев’я запропонував він.
Прошу. Але будь обережний.
Нічноокий тихо й зневажливо пирхнув.
Він куди товстіший за того дикого кабана, якого я вбив. Пихтить і пітніє, просто йдучи стежкою. Лежи спокійно, менший братчику, а я його позбудуся.
Вовк, тихий, як смерть, рушив крізь ліс.
Я цілу вічність сидів навпочіпки, чекаючи, коли щось почую. Гарчання, крик, шум бігу через чагарник. Не було нічого. Я роздимав ніздрі, але не міг піймати й сліду того невловимого запаху. Зненацька мені забракло сил сидіти далі та чекати. Я схопився на ноги і подався за вовком, так само тихо смертоносний, як і він. Раніше, під час полювання, я не звертав особливої уваги на те, куди ми зайшли. А зараз помітив, що ми ближче до дороги Скіллу, ніж я припускав, що наше таборище зовсім недалеко від неї.
Раптом я відчув їхнє скіллення, — наче приглушену відстанню далеку музику. Зупинився на місці і стояв непорушно. Змусив свої думки завмерти, дозволив їхньому Скіллу обтиратися об мої чуття, не відповідаючи сам.
Я близько. — Барл, засапаний од хвилювання і страху. Я відчув, що він насторожився й чекає. — Чую його, він наближається. — Пауза. — Ох, не подобається мені це місце. Геть не подобається.
Заспокойся. Досить торкнутися. Торкнися його, як я тобі показав, і його стіни впадуть. — Це говорив Вілл, наче вчитель до учня.
А якщо він має ножа?
Він не матиме часу, щоб скористатися ним. Повір мені. Жодна стіна не встоїть перед цим дотиком. Я тобі обіцяю. Досить його торкнутися. Я пройду крізь тебе і зроблю решту.
Чому я? Чому не Каррод?
Ти справді хотів би, щоб тобі дісталося Карродове завдання? До того ж це ти мав бастарда у своїй владі та виявився настільки дурним, що спробував утримати його в клітці. Йди і виконуй завдання, яке ти давно мав довершити. А може, хочеш знову зазнати гніву нашого короля?
Я відчув Барлове тремтіння. Тремтів і сам, його відчуваючи. Регала. Думки належали Віллові, але якимсь чином Регал теж їх слухав. Я міркував, чи знає Барл те, що достеменно знав я. Байдуже, вб’є він бастарда чи ні, Регал із насолодою завдасть йому болю ще раз. Спогад про катування Барла був настільки приємний Регалові, що він не міг уже думати про бідолашного скіллера, не згадуючи, як воно його цілковито вдовольнило. От тільки ненадовго. Я тішився, що не був Барлом.
От! Це був бастард! Шукай його!
Згідно зі всіма законами, я мав тоді померти. Вілл знайшов мене, вловив мою необережну думку, що носилася в повітрі. Вистачило мого короткого співчуття Барлові. Він узяв мій слід, мов гончак.
Я піймав його!
Настала мить напруженої готовності. Серце калатало мені об ребра, я послав Віт на пошук довкола себе. Поблизу не було нікого, більшого за мишу. Я знайшов Нічноокого біля підніжжя пагорба по сусідству зі мною. Він швидко рухався, стелячись по землі. Але ж Барл сказав, що наближається до мене. Невже знайшов спосіб сховатися від мого Віт-чуття? Від цієї думки коліна мені підігнулися.
Десь далеко на узгір’ї я почув тріск, з яким чиєсь тіло ламало чагарник, людський крик. «Вовк наздогнав його», — подумав я.
Ні, брате, це не я.
Я ледве зміг зрозуміти вовчу думку. Скілл ударив мене з такою силою, що я заточився, хоч не міг відчути його джерела. Мої чуття суперечили одні одним. Наче я занурився у воду, але вона здалася мені піском. Не цілком розуміючи, що роблю, я побіг схилом пагорба вниз.
Це не він! — Вілл, украй розлючений і збуджений. — Що це? Хто це?
Зосереджена пауза.
Це та потороча, блазень! — Тоді величезна лють. — Де бастард? Барле, ти товстий дурню, ти нездаро! Ти усіх нас йому виказав.
Та це не я, а Нічноокий напав на Барла ззаду. Я навіть здалеку чув вовче гарчання. У темному лісі внизу вовк кинувся на Барла. Побачивши, як до його обличчя наближаються зажерливі щелепи, той видав такий Скілл-вереск, що спантеличив Вілла. У цю мить я зімкнув стіни і помчав, щоб приєднатися до вовка у його фізичному зіткненні з Барлом.
Я був приречений на невдачу. Вони були значно далі, ніж я гадав. Я навіть мигцем не побачив Барла інакше, ніж вовчими очима. Барл, товстий вайло, яким вважав його Нічноокий, виявився чудовим бігуном, коли вовк гнався за ним, наступаючи на п’яти. Та все ж Нічноокий звалив би його, якби погоня тривала довше. За першим стрибком вовк піймав лише плаща, що обкрутився довкола Барла. Плигнувши вдруге, дістав його ногу, вгризся у литку, та Барл тікав, наче й не був поранений. Нічноокий побачив, як він дістався краю чорної площі та метнувся до колони, благально простягши руку. Долоня вдарила у блискучий камінь — і Барл раптом зник у колоні. Вовк згрупувався, гальмуючи, його лапи проїхали по гладенькому каменю. Сахнувся від колони, наче Барл ускочив у палюче вогнище. Зупинився, шалено загарчав, не стільки від люті, скільки від дикого страху. Я бачив це все, хоча був далеко, на схилі пагорба. Біг і спотикався в темряві.