Зненацька накотилася хвиля Скіллу. Не мала фізичного прояву, але кинула мене на землю і забила подих. Відступила, залишивши мене приголомшеним, із дзвоном у вухах, безпорадно відкритим перед кожним, хто запрагнув би оволодіти мною. Я лежав безсилий і стуманілий. Можливо, мене врятувало те, що в ту мить я не відчував у собі й сліду власного Скіллу.
Та я чув інших. У їхньому скілленні не було сенсу, тільки німий жах. Тоді зникли віддалік, наче сама ріка Скіллу змила їх. Я ледь не потягся за ними, настільки був здивований відчутим. Здавалося, їх розтрощено на друзки. До мене допливало їхнє збентеження, дедалі слабше. Я заплющив очі.
Тоді почув Кеттл, яка несамовито вигукувала моє ім’я. У її голосі лунала паніка.
Нічноокий!
Я вже в дорозі! Доганяй! — похмуро відповів мені вовк. Я послухався.
Діставшись намету, я був подряпаним і брудним. Одна штанина розірвалася на коліні. Кеттл стояла перед наметом, чекаючи мене. Палало чимале вогнище — наче сигнальний маяк. Коли я побачив її, моє серцебиття дещо заспокоїлося. Я майже повірив, що на них напали.
— Лихо? — спитав я, підійшовши.
— З Блазнем, — відповіла вона й додала: — Ми почули крик і вибігли назовні. Тоді я почула вовче гарчання. Ми пішли на звук і знайшли Блазня. — Хитнула головою. — Не маю певності, що з ним таке.
Я спробував протиснутися повз неї до намету, але Кеттл піймала мене за плече. Як на стару жінку, була напрочуд сильною. Зупинила мене і змусила подивитися їй в обличчя.
— На вас напали? — зажадала.
— Певним чином. — Я коротко розповів їй, що сталося. На мову про хвилю Скіллу її очі округлилися.
Коли я виклав усе, вона сама собі кивнула головою, похмуро підтверджуючи свої підозри.
— Вони тяглися до тебе, та натомість схопили його. А він і гадки не мав, як захиститися. Наскільки розумію, вони й досі його тримають.
— Що? Як? — нетямущо спитав я.
— Згадай площу. Там ви обидва, хоч і ненадовго, поєдналися в Скіллі, силою каменю та силою того, ким ви є. Це залишає… певний шлях. Що частіше поєднуються двоє, то сильнішим він стає. З часом може перетворитися на такий зв’язок, як у групі Скіллу. Інші скіллери зуміють розгледіти подібні зв’язки, якщо шукатимуть їх. Часто вони стають чимось схожим на лазівку, незахищений прохід до свідомості скіллера. Хоча я сказала б, що цього разу вони просто вас переплутали.
Вираз мого обличчя змусив стару відпустити мене. Я пропхався в намет. У жаровні горів невеликий вогонь. Кеттрікен стояла навколішках поруч із Блазнем, тихо й серйозно щось промовляючи до нього. Бліда Старлінг нерухомо сиділа на своїй постелі, втупившись у нього, а вовк неспокійно метався сюди-туди наметом. Його шерсть досі стояла дибки.
Я швидко опустився на коліна біля Блазня. Кинувши на нього перший погляд, відсахнувся. Я думав, що він лежатиме безвладно, непритомний. Натомість той був напружений, з розплющеними очима, очні яблука йому здригалися, наче він спостерігав за якоюсь страшною боротьбою, невидимою нам. Я торкнувся його плеча. Мускули заціпеніли, тіло холодне, як у трупа.
— Блазню! — покликав я його. Не було й знаку, що він взагалі мене почув. — Блазню! — гукнув я голосніше, схилився над ним. Труснув його, спершу легко, потім сильніше. Жодного наслідку.
— Торкнися його, поскілль до нього, — жорстко наказала мені Кеттл. — Але будь обережний. Якщо вони досі його тримають, ти теж наражаєшся на небезпеку.
Сором зізнатися, та на мить мене пройняло морозом. Хоч як я любив Блазня, проте й далі боявся Вілла. Врешті, коли минула секунда, що здалася мені вічністю, я потягся до нього, поклав руку йому на чоло.
— Не бійся, — даремно підбадьорювала мене Кеттл. А тоді додала таке, що майже мене паралізувало: — Якщо вони його схопили і досі тримають, то використають зв’язок між вами, щоб забрати й тебе. Це лише питання часу. Єдиний твій шанс — битися проти них з його свідомості. А тепер давай.