Клунок був невеликим. Там була одна з моїх сорочок, якось добута зі старої скрині з моїм одягом, cвітло-брунатна, — я завжди її любив. І пара обтислих штанів. У сорочку загорнуто маленький глиняний горщик з маззю Барріча, якою він гоїв порізи, опіки та синяки. Добрий шкіряний пояс. Чотири срібні монетки у маленькому шкіряному капшуці з вишитим оленем. Я сидів, вдивляючись в оленя. Він опустив роги, готуючись до бою, як на гербі, обраному для мене Веріті. На поясі такий же олень проганяв вовка. Таке послання тяжко не збагнути.
Я вдягнувся перед вогнем. Сумував, бо не зустрівся з ним, а водночас відчував полегшення через це. Знаючи Барріча, я здогадувався, що він почувався так само, коли примандрував сюди і виявив, що мене нема. Приніс мені те пристойне вбрання, бо хотів умовити повернутися разом із ним? Чи щоб побажати щасливої дороги? Я намагався не замислюватися над тим, якими були його наміри чи як він зреагував на покинуту хатку. Знову вдягнувшись, я почувався куди більше людиною. Капшук і свій ніж у піхвах я повісив на пояс, обгорнув його довкола стану. Підтяг стільця ближче до вогню і сів на нього.
Я дивився у полум’я. Нарешті дозволив собі подумати про свій сон. Почував дивне стискання у грудях. Я боягуз? Не був цього певен. Я ж іду до Трейдфорда, щоб убити Регала. Хіба боягуз зробив би так? Може, й так, підказав мій зрадницький розум, може, саме так і зробив би боягуз, якби це було легше, ніж шукати свого короля. Я викинув цю думку з голови.
Та вона повернулася. Чи є вбивство Регала слушною річчю, чи просто тим, що я хотів зробити? Чому це має значення? Бо має. Може, я мав би, замість цього, шукати Веріті.
Нерозумно про це думати, доки я не знаю, чи Веріті досі живий. Якби я спромігся поскіллити до нього, то міг би й довідатися. Та мій Скілл завжди був непередбачуваним. Про це подбав Гален, коли силоміць відібрав мій сильний природний талант до Скіллу, перетворивши його на щось змінне й непевне. Можна це змінити? Я мушу добре послуговуватися Скіллом, якщо хочу прорватися до Регала крізь його групу. Мушу навчитися керувати ним. Чи був Скілл чимось таким, чого можна навчитися самотужки? Як можна навчитися чогось, коли навіть не знаєш повного обсягу його дії? Усі здібності, які Гален колись не вбив у мене і не вибив із мене, усі знання, яких Веріті не міг мене навчити через брак часу, як я маю дійти до них сам? Це неможливо.
Я не хотів думати про Веріті. Це найсильніше й підказувало мені, що саме так я маю зробити. Веріті. Мій принц. А тепер і мій король. Поєднаний з ним кров’ю та Скіллом, я знав його краще, ніж будь-кого іншого. Він казав мені, що відкритися на Скілл просто: лише не закриватися від нього. Війна Скіллом з піратами стала його життям, відібравши в нього молодість і сили. Веріті ніколи не мав достатньо часу, щоб навчити мене керувати моїм талантом, але дав мені стільки уроків, скільки зумів, коли тільки випадала рідкісна можливість для цього. Його сила Скіллу була такою великою, що він міг торкнутися мене, а тоді бути поєднаним зі мною впродовж кількох днів, а то й тижнів. Колись, сидячи у кріслі мого принца, в його кабінеті, за його робочим столом, я поскіллив до нього. Переді мною лежали приладдя, якими він рисував карти, і той дрібний особливий безлад, характерний для людини, що чекає, коли стане королем. Тоді я думав про нього, тужив за ним, прагнув, щоб він був удома та правив своїм королівством. І просто потягся назовні й поскіллив до нього. Так легко, без жодної підготовки і жодного попереднього наміру. Я намагався ввійти у той самий душевний стан. Я не мав ні стола Веріті, ні того безладу, щоб краще згадати мого принца, але, заплющивши очі, міг його побачити. Я глибоко вдихнув і спробував прикликати його образ.
Веріті був ширший за мене в плечах, але трохи не сягав мого зросту. Обидва ми мали темні очі та волосся роду Провісників, але його очі були посаджені глибше, ніж мої, а неслухняне волосся й бороду переткала сивина. За моїх дитячих літ він був мускулистим і міцним, кремезним чоловіком, що орудував мечем так само добре, як пером. Це пізніші роки виснажили його. Він був змушений проводити більшу частину часу без фізичних дій, силою Скіллу захищаючи наше узбережжя від піратів. Але навіть коли фізичні сили принца слабшали, то його аура Скіллу зростала, тож урешті постати перед ним було однаково що перед палючим полум’ям. Коли був поруч нього, то куди сильніше відчував його Скілл, ніж його тіло. Намагаючись відтворити його запах, я згадав гостроту кольорового чорнила, яким він рисував свої карти, аромат добре виробленого пергаменту, а ще повів ельфійської кори, так часто відчутний у його диханні.