Поклала руку мені на плече, і на одну несамовиту мить ця стареча рука стала рукою Шрюда, що тягнув із мене силу Скіллу. Тоді Кеттл заспокійливо мене поплескала. Я заплющив очі, відчув під долонею Блазневе чоло. Опустив свої стіни Скіллу.
Ріка Скіллу пливла, повновода, як під час повені, а я впав у неї. Мить, щоб зорієнтуватися. Тоді хвилина жаху: я відчув Вілла і Барла на краю свого сприйняття. Були чимось дуже збуджені. Я відсахнувся від них, наче від гарячої печі, звузив поле зору, зосередився на Блазневі. Блазень, лише Блазень. Шукав його, майже знайшов. Ох, він дивно поводився, і сам був напрочуд дивним. Кидався, тікав від мене, мов яскраво-золотий короп у зарослому ставку, мов пилинки, що танцюють перед очима, засліпленими сонцем. Піймати цю блискучу думку — однаково що піймати відображення місяця опівночі в нерушній воді. Я пізнав його красу і силу в цих миттєвих спалахах прозорливості. На секунду я його збагнув, здивовано глянув на все, чим він був, та вже наступної секунди забув це розуміння.
Тоді інтуїція, гідна гравця в камені, підказала мені, що робити. Замість того, щоб спробувати піймати Блазня, я його оточив. Не намагався силоміць у нього вторгнутися чи захопити його, а просто охопив усе, що в ньому бачив, і тримав це разом, відгородивши від зла. Це нагадало мені, як я починав навчатися Скіллу. Веріті часто робив таке для мене, допомагаючи мені триматися вкупі, коли виникала загроза, що течія Скіллу от-от розмиє мене і рознесе по світу. Я зміцнив Блазня, а тим часом він зібрався в цілість. Зненацька я відчув прохолодний дотик до свого зап’ястя.
— Годі, — тихо благав Блазень. — Прошу, — додав він, і мене вразило: він думав, що я потребую цього слова. Я припинив свої пошуки, відступив, розплющив очі. Кілька разів кліпнув, а тоді здивовано відчув, що весь облитий холодним потом і тремчу. Блазень не міг стати ще блідішим, ніж зазвичай, але в його очах і на губах з’явився невпевнений вираз, наче він не розумів, чи прокинувся. Наші очі зустрілися, я відчув його, усвідомив, і це виявилося для мене ледь не потрясінням. Між нами існував Скілл-зв’язок. Тонкий, як нитка, але існував. Якби мої нерви не були такими напруженими від сягання до нього, я, може, зовсім цього б не відчув.
— Мені це не подобалося, — тихо сказав він.
— Вибач, — лагідно відповів я. — Я думав, що вони тебе схопили, тож пішов шукати тебе.
Блазень слабко махнув рукою.
— Ох, я не про тебе. А про тих інших. — Він ковтнув слину, наче його нудило. — Вони були в мені. У моїй голові, у моїх спогадах. Ламали все і трощили, як лихі свавільні діти. Вони… — Його очі зайшли шкливом.
— Це був Барл? — м’яко припустив я.
— Ах. Так. Це його ім’я, хоча останнім часом він сам навряд чи його пам’ятає. Вілл та Регал перебрали над ним владу і використовують із власною метою. Через нього вони ввійшли у мене, думаючи, що знайшли тебе… — Його голос притих. — Так принаймні мені здається. Звідки я можу таке знати?
— Скілл дає дивну прозорливість. Вони не можуть підкорити твій розум, не показавши багато чого зі свого власного, — неохоче сповістила йому Кеттл. Зняла із жаровні маленький казанок киплячої води. — Дай мені свою ельфійську кору, — кинула мені.
Я відразу ж потягся до своїх пакунків. Дістав кору, але не втримався, щоб трохи не дошкулити старій.
— Ви наче казали, що це зілля шкідливе.
— Так і є, — лаконічно промовила вона. — Для скіллерів. Але йому може дати захист, на який сам він неспроможний. Я не сумніваюся, що вони спробують знову. Якщо їм вдасться вторгнутися в нього хоча б на мить, використають його, щоб знайти тебе. Давній трюк.
— Про який я ніколи не чув, — зауважив я, вручаючи їй торбинку з ельфійською корою.
Кеттл висипала трохи кори до чашки, залила кип’ятком. Тоді спокійно поклала мою торбинку зілля до свого клунка. Ні, це не була випадкова помилка. Дарма навіть просити, щоб вона повернула мені кору.
— Звідки ви стільки знаєте про все, пов’язане зі Скіллом? — значуще спитав її Блазень. Очевидно, частина сприту вже до нього повернулася.
— Може, я навчилася, слухаючи, замість постійно ставити нескромні запитання і лізти в чужі справи, — відрізала стара. — А тепер пий, — додала, закриваючи тему. Не був би я таким схвильованим, неабияк посміявся б із того, як вправно Блазневі заткнули рота.
Він узяв чашку, але глянув на мене з-над її краю.
— Що це таке було, те, що трапилося наприкінці? Вони тримали мене, а тут зненацька розпочалися землетрус, повінь і пожежа. — Він насупив брови. — Тоді я розсипався і зник. Не міг відшукати себе. Потім з’явився ти…