— Чи хтось зволить пояснити мені, що трапилося цього вечора? — дещо роздратовано спитала Кеттрікен.
Я сподівався, що відповість Кеттл, але вона промовчала. Блазень опустив свою чашку.
— Це складно пояснити, моя королево. Скидалося на двох розбійників, що вриваються до вашої спальні, витягають вас із ліжка, трусять вами, постійно називаючи вас чужим іменем. А коли вони виявили, що я не Фітц, то дуже на мене розсердилися. Тоді настав землетрус, і я впав. Пролетів кілька сходових маршів. Звичайно, метафорично кажучи.
— Вони тебе відпустили? — радісно спитав я. Відразу ж обернувся до Кеттл. — Не такі вони й мудрі, як ви боялися!
Кеттл неприязно зиркнула на мене.
— Та й ти не такий мудрий, як я сподівалася, — похмуро буркнула вона. — Відпустили його? Чи це Скілл-вибух вирвав його в них? А якщо так, то чия це була сила?
— Веріті, — з раптовою певністю промовив я. Зненацька зрозумів усе. — Цього вечора вони напали й на Веріті! І він їх подолав!
— Про що ти кажеш? — зажадала Кеттрікен воістину королівським тоном. — Хто напав на мого короля? Що знає Кеттл про тих, хто напав на Блазня?
— Це не особисте знання, міледі, запевняю вас! — квапливо заявив я.
— Ох, мовчи та диш! — гарикнула на мене Кеттл. — Моя королево, те, що я знаю, — це теорія. Якщо ваша воля, це знання людини, яка вчилася, але не вживала цих знань на практиці. Відколи Пророк із Каталізатором поєдналися на площі, я побоювалася, що між ними виникне зв’язок, який скіллери можуть використати проти них. Але або ця група нічого про таке не знає, або щось їх цього вечора розпорошило. Може, це була хвиля Скіллу, про яку казав Фітц.
— Хвиля Скіллу… ти вважаєш, що це зробив Веріті? — Дихання Кеттрікен раптом прискорилося, її щоки зарум’янилися.
— Тільки в нього я бачив таку силу, — відповів я їй.
— То він живий, — тихо промовила вона. — Він живий.
— Можливо, — кисло озвалася Кеттл. — Таке виверження Скіллу здатне вбити самого скіллера. А може, це взагалі був не Веріті. Це могло бути наслідком невдалої спроби Вілла з Регалом дістатися до Фітца.
— Ні. Я ж вам казав. Їх розкидало, як полову на вітрі.
— І я тобі казала. Вони могли влучити один в одного замість убити тебе.
Я думав, що Кеттрікен скартає її, та вони обидві зі Старлінг, широко розплющивши очі, дивилися на Кеттл, вражені глибиною її знань про Скілл.
— Як мило з вашого боку, що ви обоє про все мене попередили, — з кусючою чемністю кинув Блазень.
— Я не знав… — запротестував я, але Кеттл знову мене обірвала.
— Таке попередження не принесло б нічого доброго, тільки змусило б тебе постійно про це думати. А тепер поміркуймо і порівняймо. Нам знадобилися всі наші спільні зусилля, щоб на дорозі Скіллу втримати Фітца зосередженим і при своєму розумі. Він нізащо не пережив би перенесення до міста, якби його чуття не були перед тим притуплені ельфійською корою. Але ж ці інші йдуть дорогою і вільно використовують Скілл-маяки. Очевидно, їхня сила значно переважає Фітцову. Ох, що робити, що робити?
На це запитання ніхто їй не відповів. Раптом вона кинула нам із Блазнем погляд, в якому читалося звинувачення.
— Це не може бути правдою. Просто не може. Пророк і Каталізатор, а ви ж обидва ледь не хлопчаки. Зелені в мужності, ненавчені у Скіллі, тільки й знаєте, що витівати дурниці та сохнути з любові. То це вас послано порятувати світ?
Ми з Блазнем обмінялися поглядами, я помітив, що він набрав повні груди повітря, збираючись гідно їй відповісти. Та тут Старлінг клацнула пальцями.
— І саме це має стати темою для пісні! — несподівано вигукнула вона, а її обличчя змінилося від радості. — Це не буде піснею про героїчну силу й могутніх воїнів. Ні. Пісня про двох, сильних лише своєю дружбою. Обидва вірні королю, і ця вірність незламна. І приспів готовий. «Зелені в мужності» і ще щось…о…
Блазень зазирнув мені в очі, тоді значуще глипнув униз, на себе самого.
— Зелена мужність? Я справді мав би їй показати, — тихо сказав він.
І, попри все, навіть попри те, як грізно глянула королева, я вибухнув сміхом.
— Ану припиніть, — вилаяла нас Кеттл таким суворим голосом, що я відразу прохолов. — Зараз не час на пісні чи жарти. Невже ви обидва надто дурні, аби не помітити, в якій небезпеці перебуваєте? На яку небезпеку наражаєте нас усіх своєю беззахисністю? — Я дивився, як стара неохоче виймає мою кору зі свого клунка і знову ставить казанок на вогонь. — Це й усе, що я можу вигадати, — виправдалася вона перед Кеттрікен.