Ведучи свою мову, Кеттл зняла казанок із вогню. Блазень мовчки простяг їй свою чашку. Вона додала туди ще пучку гіркої кори, знову наповнила посудину водою. Тоді глянула на мене, тихо чекаючи. Я оббіг поглядом обличчя, звернуті в мій бік, не знайшов там допомоги. Витяг кухлик зі стосу посуду. Бачив, як старече обличчя Кеттл темніє, а губи стискаються. Але вона нічого не сказала. Просто потяглася до торбинки з ельфійською корою, глибоко занурила пальці, аж до дна, де кора розсипалася на порошок. Я заглянув у порожній кухлик, чекаючи. Озирнувся на Кеттл.
— Ви казали, що вибух Скіллу міг їх знищити?
Вона поволі похитала головою.
— Не варто на це розраховувати.
Ні на що не варто розраховувати. Ні на що певне.
Я відклав кухлик і заповз під покривала. Раптом відчув жахливу втому. І переляк. Знав, що десь там є Вілл, що він шукає мене. Я міг сховатися за ельфійською корою. Та цього може бути недостатньо, щоб його стримати. Це могло тільки послабити мій захист, і без того ненадійний. Зненацька я зрозумів, що взагалі не засну цієї ночі.
— Переберу варту, — запропонував я і знову встав.
— Тобі не можна стояти самому, — сварливим голосом сказала Кеттл.
— Вовк стерегтиме разом із ним, — впевнено промовила Кеттрікен. — Він, як ніхто інший, допоможе Фітцові проти цієї фальшивої групи.
Я задумався, звідки вона це знає, та не посмів спитати. Натомість узяв плаща, вийшов назовні і став біля вогню. Дивився, як він гасне, і чекав, наче приречений на страту.
Розділ 32. Капелін-Біч
Віт зневажають, ним погорджують. Багато де його мають за збочення. Розповідають про віттерів, які паруються з тваринами, щоб оволодіти цією магією, чи приносять у жертву людських дітей, аби здобути дар розмовляти зі звірами та птахами. Деякі казкарі розповідають про угоди, укладені з древніми земними демонами. Насправді ж я вважаю, що Віт — найприродніша з магій, якою може оволодіти людина. Це Віт змушує пташину зграю в польоті раптом закружляти всім разом, а мальків-цьоголіток триматися разом у швидкому струмку. Віт посилає матір до дитячого ліжка, коли немовля прокидається. Я вірю, що це суть всякого безсловесного спілкування і що всі люди мають певні невеликі здібності до нього, розпізнані чи ні.
Наступного дня ми знову дісталися дороги Скіллу. Коли проминали грізну кам’яну колону, я відчув, як щось мене до неї тягне.
— За крок од мене може бути Веріті, — тихо промовив я.
Кеттл пирхнула.
— Або твоя смерть. Ти геть утратив розум? Думаєш, хоч якийсь скіллер може сам-один протистояти тренованій групі?
— Веріті зміг, — відповів я, думаючи про Трейдфорд і як він мене врятував.
Решту цього ранку стара йшла із замисленим виразом обличчя.
Я не намагався схилити її до розмови, бо ніс власний тягар. Відчував дошкульну внутрішню втрату. Майже дражливе почуття, коли знаєш, що про щось забув, але не можеш зрозуміти, що саме. Я загубив по дорозі якусь річ? Забув важливу справу, яку збирався зробити? Пізнього пополудня збагнув, що це, — і мені здалося, наче я тону. Знав, що я втратив.
Веріті.
Коли він був зі мною, я майже ніколи не усвідомлював його присутність. Думав про нього, як про сховане насіння, яке чекає, щоб проклюнутися. Ті численні випадки, коли я шукав його в собі й не міг знайти, раптом перестали щось означати. Зараз не було ні сумніву, ні роздумів, лише дедалі сильніша певність. Веріті був зі мною понад рік. А тепер він зник.
Чи це означало, що він мертвий? У цьому я певності не мав. Та величезна хвиля Скіллу, яку я відчув, могла бути ним. Або ж чимось іншим, що змусило його покинути мене, відступити всередину себе самого. Це, ймовірно, й усе. Вже диво, що його дотик Скіллу тривав так довго. Я кілька разів починав розмову про це з Кеттл чи Кеттрікен. І щоразу не міг вирішити, чи вести її далі. Що я мав розповісти? Раніше не міг сказати напевне, чи Веріті зі мною, а тепер узагалі його не відчуваю? Вечорами біля вогнища я дивився на зморшки на обличчі Кеттрікен і питав себе, який сенс ще й додавати їй гризот. Тож залишив ці клопоти собі й мовчав.
Постійні невигоди породжують монотонність. Коли такі дні переповідати, вони пробігають усі разом, зливаючись в один. Погода стояла дощова, вередлива, вітряна. Наші запаси вичерпувалися, тож зелень, зібрана нами по дорозі, та здобич, яку ми з Нічнооким могли вполювати ввечері, стали для нас важливими. Я йшов поруч із дорогою, а не по ній, проте постійно відчував бурмотіння Скіллу, як відчував би шум річки поблизу. Блазень регулярно отримував свою дозу ельфійської кори. Невдовзі почав виявляти ознаки як величезної енергійності, так і чорного гумору, викликаних цим зіллям. У випадку Блазня це означало нескінченні стрибки й акробатичні трюки, які він демонстрував, коли ми йшли дорогою Скіллу, а ще жорстокі шпички, породжені його дотепністю та язиком. Він надто часто насміхався з марності нашої виправи, на кожне оптимістичне зауваження відповідав диким сарказмом. Під кінець другого дня здавався мені нічим іншим, як погано вихованою дитиною. Не зважав на нічиї докори, навіть на слова Кеттрікен, не пам’ятав, що мовчання може бути чеснотою. Не те щоб я боявся, наче його нескінченне базікання і глузливі пісні привернуть до нас увагу Регалової групи. Я радше турбувався, що постійний шум, який він спричинював, не дасть нам почути їхнє наближення. Жодні умовляння не могли змусити його замовкнути, не допомагав і крик, щоб він нарешті стулив пельку. Блазень настільки мене дійняв, що я вже й уві сні бачив, як душу його. Не думаю, що я був самотнім у цьому пориві.