Раннього пополудня ми дісталися околиці гарячих водойм. Спокуса теплої води була надто сильною, щоб їй протистояти, тож Кеттрікен дозволила нам раніше розбити табір. Ми дуже давно були позбавлені того комфорту, який дає втомленим тілам гаряча купіль. Хоча Блазень знехтував нею через її запах. Як на мене, то вона пахла незгірше за ту воду, що надходила до купалень Джампі, але цього разу я був щасливий, що уникну його товариства. Він подався шукати води, більш придатної до пиття, жінки тим часом зайняли просторіший басейн, а я забезпечив собі відносну відособленість у меншому озерці, трохи поодаль. Певний час я мокнув у воді, а потім вирішив змити хоч трохи бруду з убрання. Мінеральний запах води був куди слабшим за той, якого одяг набрався від мого тіла. Опісля я розклав випраний одяг на траві, щоб сохнув, а сам знову пішов полежати у воді. Нічноокий сидів на березі та здивовано дивився на мене, акуратно обвивши хвоста довкола лап.
Це приємно, — сказав я йому, хоча й не було такої потреби. Знав, що він відчуває, як мені добре.
Це, мабуть, тому, що тобі бракує хутра, — вирішив він урешті-решт.
Залазь усередину, я тебе скупаю. Це допоможе тобі позбутися зимового підшерстку, — запропонував я.
Він зневажливо пирхнув.
Думаю, краще його здряпати потроху.
Що ж, ти не мусиш сидіти тут, дивитися на мене й нудьгувати. Рушай на полювання, як хочеш.
Хотів би, але верховна вовчиця попросила мене попильнувати за тобою. То й пильную.
Кеттрікен?
Так ти її називаєш.
А як вона тебе попросила?
Він кинув у мій бік здивований погляд.
Як і ти. Подивилася на мене, а я зрозумів її думку: турбувалася, що ти зостався сам.
Вона знає, що ти її чуєш? А вона тебе чує?
Час від часу майже чує. — Раптом він ліг на траву, потягся. Висунув рожевого язика. — Мабуть, коли твоя пара звелить тобі прогнати мене, я пов’яжуся з нею.
Не смішно.
Він не відповів, перевернувся на спину і почав качатися, заодно вичухуючись. Тема Моллі пролягла тепер між нами, як небезпечна щілина, куди я не смів заглядати, зате він — залюбки. Зненацька я запрагнув, щоб ми були такими, як колись, поєднаними й цілісними, і жили тільки сучасним. Я відкинувся назад, сперся головою об берег, тіло наполовину у воді, наполовину над нею. Заплющив очі і ні про що не думав.
Коли розплющив їх знову, наді мною стояв Блазень і дивився згори вниз. Він застав мене зненацька, я аж здригнувся. Так само й Нічноокий, — вовк загарчав і схопився на ноги.
— Такий собі з нього вартовий, — зауважив я Блазневі.
Він не пахне, а ходить легше, ніж падає сніг, — поскаржився Нічноокий.
— Він завжди з тобою, правда? — спитав Блазень.
— Так чи інакше, — погодився я і знову ліг у воду.
Невдовзі доведеться вийти з неї. Надвечір’я перетворювалося на вечір. Додаткова прохолода повітря робила воду ще приємнішою. За мить я глянув на Блазня. Він і досі просто стояв, дивлячись на мене.
— Щось не так? — спитав його.
Він зробив непереконливий жест, незграбно сів на берег.
— Я думав про твою дівчину-свічкарку, — сказав несподівано.
— Он як? — тихо спитав я. — Бо я з усіх сил намагаюся про неї не думати.
Він трохи поміркував.
— Якщо ти помреш, що буде з нею?
Я перекотився на живіт, сперся на лікті і глянув на Блазня. Майже сподівався, що це вступ до якогось нового блазенського жарту, але його обличчя було серйозним.