— А немає іншого зілля… — почала було Кеттрікен, але я перебив її.
— Чому б нам просто не дати йому поспати? Може, його давніша хвороба тільки тепер закінчується? А може, це наслідок самої кори. Хай який сильний трунок, тіло можна ошукати лише на певний час, а тоді воно вимагатиме свого.
— Це правда, — неохоче погодилася Кеттл. — Та це геть не схоже на нього.
— Він став геть несхожий на себе на третій день вживання кори, — зауважив я. — Його язик зробився надто гризьким, дотепи надто їдкими. Якби мене спитали, я сказав би, що тепер волію його, коли спить, аніж коли прокидається.
— Добре. Може, у твоїх словах щось є. Тож нехай спить, — промовила стара.
Глибоко вдихнула, наче хотіла ще щось сказати, але не зробила цього. Я вийшов із намету, щоб приладити козлика. Старлінг пішла за мною слідом.
Якийсь час вона сиділа мовчки, дивлячись, як я білую тварину. Це була не така й велика тварина.
— Допоможи мені розвести багаття, а тоді спечемо його цілком. Печене м’ясо краще зберігається за такої погоди.
Цілком?
Крім щедрої порції для тебе. — Я обвів ножем довкола колінного суглоба, вивільнив гомілку, вирізав решту хрящів.
Хочу чогось більшого, ніж кості, — нагадав мені Нічноокий.
Довірся мені, — запевнив я його.
Коли закінчив білувати, вовкові дісталися голова, шкура, всі чотири гомілки й задня чверть — усе для його виключного вжитку. Складно було насадити м’ясо на рожен, та я впорався. Це була молода тварина, і, хоч мала небагато жиру, я сподівався, що м’ясо вийде ніжним. Найтяжче було дочекатися, коли воно спечеться. Полум’я лизало його своїми язичками, обпікаючи, а пікантний запах печені лоскотав мені ніздрі.
— Ти так сердишся на Блазня? — тихо спитала мене Старлінг.
— Що? — озирнувся я на неї через плече.
— За час, коли ми подорожували разом, я придивилася, які між вами стосунки. Ближчі за братерські. Могла б сподіватися, що ти сидітимеш біля нього і непокоїтимешся. Як тоді, коли він нездужав. А ти поводишся так, наче з ним нічого не трапилося.
Менестрелі, мабуть, бачать усе аж надто виразно. Я відкинув волосся з обличчя і подумав: «Сьогодні він прийшов до мене, ми розмовляли. Про те, що він зробив би для Моллі, якби я не дожив до зустрічі з нею». Глянув на Старлінг, хитнув головою. Несподівано для мене самого моє горло стиснулося.
— Він не сподівається, що я виживу. А коли пророк таке каже, тяжко повірити у щось інше.
Збентежений вираз її обличчя не додавав розради. Суперечив її словам, коли вона нарешті заговорила. Робив ці слова неправдою.
— Пророки не завжди мають рацію. Він сказав напевно, що бачив твою смерть?
— Коли я спитав його, він промовчав, — відповів я.
— Йому не слід було навіть починати розмову на цю тему! — зненацька сердито вигукнула Старлінг. — Чи ж у тебе вистачить відваги на все, що ти мусиш зробити, якщо вважаєш, наче це принесе тобі смерть?
Я мовчки стенув плечима. Під час полювання взагалі не хотів думати про це. Почуття, замість розвіятися, тільки наростали. Раптом мене з головою накрив жаль. А ще злість. Я лютував на Блазня за те, що він сказав мені. Змусив себе обміркувати це.
— Навряд чи це його власне пророкування. І не можу засуджувати його намірів. А все-таки тяжко протистояти власній смерті. Не тій, що трапиться колись, а що, ймовірно, настане раніше, ніж це літо втратить свою зелень.
Я підвів голову, оглянув довколишню смарагдово-зелену дику луку. Дивно, наскільки інакшого вигляду набувають речі, коли ти знаєш, що вони для тебе останні. Кожен листок на кожній стеблині вирізнявся безліччю відтінків зеленої барви. Птахи співали, обмінюючись покликами, або пролітали у зблиску своїх кольорів. Запахи припеченого м’яса, самої землі чи навіть звуки, з якими Нічноокий трощив кості, стали зненацька неповторними та дорогоцінними. Скільки таких днів я змарнував: просто йшов собі наосліп, думаючи лише про кухоль елю, який вип’ю, діставшись міста, або ж котрого коня слід сьогодні підкувати? Колись давно, в Оленячому замку, Блазень порадив мені проживати кожен день як значущий, так, наче доля всього світу залежить од моїх учинків. Тепер я раптом зрозумів, що він намагався мені сказати. Тепер, коли мені зосталося небагато днів. Лічені дні.
Старлінг поклала руки мені на плечі. Схилилася, торкнулася своєю щокою моєї.
— Фітце, мені так шкода, — прошепотіла.
Я ледве чув її слова, чув у них лише віру в мою смерть. Дивився на м’ясо, що пеклося над вогнищем. Ще недавно це був живий козлик.