Смерть завжди на краю теперішнього. — Лагідна думка Нічноокого. — Смерть винюхує наш слід і не сумнівається, що вполює. Це не те, про що варто довго міркувати, це те, що ми всі знаємо, нашими нутрощами й кістьми. Всі, крім людей.
І тут, несподівано для себе самого, я усвідомив те, що Блазень намагався пояснити мені про час. Зненацька я запрагнув повернутися, наново прожити кожен окремий день. Час. Я був у ньому ув’язнений, прикутий до крихітного шматочка сучасного, що був єдиною миттю, на яку я міг вплинути. Всі скоро та завтра, які я міг планувати, були примарами, їх будь-коли можна відібрати. Наміри на майбутнє — це ніщо. Тепер — це й усе, що в мене є. Я різко підвівся.
— Я зрозумів, — сказав уголос. — Він мусив мені сказати, підштовхнути мене. Я мушу перестати поводитися так, наче настане завтра, коли я зможу все виправити. Все слід робити тепер, одразу, не міркуючи про завтрашнє. Не вірячи у завтрашнє. Не боячись завтрашнього.
— Фітце? — Старлінг трохи від мене відсунулася. — Скидається на те, що ти збираєшся зробити щось блазенське. — В її темних очах малювався неспокій.
— Блазенське, — повторив я сам собі. — Блазенське як Блазень. Так. Прошу, можеш припильнувати м’ясо? — сумирно спитав я Старлінг.
Не чекав відповіді. Скочив на ноги, а вона підмінила мене при вогнищі. Ввійшов до намету. Кеттл сиділа біля Блазня, просто дивлячись, як він спить. Кеттрікен лагодила розпоротий у шві чобіт.
— Я мушу з ним порозмовляти, — просто сказав я. — Наодинці, якщо ви не проти.
Проігнорував їхні здивовані погляди. Шкодував уже, що переповів Старлінг слова, промовлені мені Блазнем. Вона, без сумніву, розповість усе іншим, а я тим часом не хотів би з ними ділитися. Мусив сказати Блазневі щось важливе і прагнув зробити це негайно. Не хотів простежити, як вони виходять із намету. Натомість сів поруч із Блазнем. Легенько торкнувся його обличчя, відчув холод його щоки.
— Блазню, — тихо озвався я. — Мушу з тобою порозмовляти. Я зрозумів. Думаю, нарешті я зрозумів те, що ти постійно намагався мені пояснити.
Знадобилося ще кілька зусиль, щоб він остаточно прокинувся. Я вже почав поділяти стурбованість Кеттл. Це не був звичайний людський сон наприкінці дня. Та нарешті він розплющив очі, глянув на мене крізь темряву.
— Фітце? Вже ранок? — спитав.
— Вечір. Печеться свіже м’ясо, скоро буде готове. Думаю, добра страва допоможе тобі оговтатися. — Я завагався, тоді згадав своє щойно ухвалене рішення. Тепер. — Раніше я на тебе сердився за те, що ти мені сказав. Та, здається, тепер я зрозумів, навіщо. Ти мав рацію, я ховався у майбутньому і гайнував дні. — Я глибоко вдихнув. — Хочу віддати тобі сережку Барріча. Щоб ти її зберіг. Пі… пізніше віднеси її йому. Скажи, що я не помер перед якоюсь вівчарською хижкою, а дотримав клятви, яку дав моєму королю. Це матиме для нього певне значення, може, бодай трохи заплатить за все, що він для мене зробив. І навчив мене бути мужчиною. Не хочу, щоб це залишилося непромовленим.
Я розстебнув замочок сережки, витяг її з вуха. Втиснув у розслаблену Блазневу долоню. Він лежав на боці, мовчки слухаючи. Його обличчя було дуже серйозним. Я хитнув головою.
— Не маю що переслати Моллі та нашій дитині. Вона матиме шпильку, яку колись давно дав мені Шрюд, але мало що, крім цього. — Я намагався говорити спокійно, та ці слова були настільки важливими, що застрягали мені в горлі. — Може, найрозумніше не відкривати Моллі, що я не помер у Регалових підземеллях. Якщо це можна влаштувати. Барріч зрозуміє причину таємниці. Вона вже оплакала мене як мертвого, не треба змушувати її робити це знову. Я тішуся, що ти її відшукаєш. Зроби іграшки для Неттл. — Всупереч моїй волі, сльози обпекли мені очі.
Блазень сів, його обличчя було дуже стурбованим. Легко взяв мене за плече.
— Якщо ти хочеш, щоб я знайшов Моллі, то знаєш, що я це зроблю. Якщо до цього дійде. Але навіщо нам думати про це тепер? Чого ти боїшся?
— Своєї смерті, — зізнався я. — Та страх її не відверне. Тож роблю, що можу, аби приготуватися. Як мав би зробити вже давно. — Я прямо зазирнув у його імлисті очі. — Пообіцяй мені.
Він глянув на сережку у своїй долоні.
— Обіцяю. Хоча й не знаю, чого ти вважаєш мої шанси вижити кращими за власні. Також не знаю, як я їх знайду, але зроблю це.
Я почув велику полегшу.
— Я вже тобі казав. Знаю, що їхній будиночок десь поблизу селища, званого Капелін-Біч. Правда, в Баку не одне селище так зветься. Та, якщо ти кажеш мені, що знайдеш її, я вірю, що так і буде.