— Веріті, — тихо мовив я вголос і відчув, як це слово розходиться в мені луною, відбиваючись від моїх стін.
Я розплющив очі. Не міг вийти із себе назовні, не опустивши своїх стін. Скільки б я не малював подумки Веріті, це нічого мені не дасть, доки я не відкрию дороги, щоб мій Скілл міг вийти з моєї свідомості, а його — ввійти туди. Дуже добре. Це досить легко. Просто розслабитися. Вдивлятися у вогонь, спостерігати за маленькими іскрами, що здіймаються вгору над каміном, танцюють і плавають. Послабити пильність. Забути, як Вілл ударив силою свого Скіллу в ці стіни і замалим їх не звалив. Забути, як мій мозок повністю зосередився на підтримуванні цих стін, тимчасом як моє тіло гамселили. Забути про огидне почуття насилля, коли Джастін силоміць вривався у мене. Як Гален пошрамував і покалічив мій талант до Скіллу, надуживши своїм становищем майстра Скіллу, щоб взяти під контроль мій розум.
Так виразно, наче Веріті був поруч зі мною, я почув слова свого принца:
— Гален тебе покалічив. У тебе є стіни, за які я не можу проникнути, хоч і добре володію Скіллом. Тобі треба навчитися відкриватися. Це важко.
Він промовив мені ці слова торік, до вторгнення Джастіна, до атак Вілла. Я гірко посміхнувся. Чи знали вони, що їм вдалося вибити з мене Скілл? Мабуть, навіть не подумали про це. Хтось колись має це записати. Якийсь король-скіллер може визнати це корисним. Якщо завдати свідомості скіллера значної шкоди, можна змусити його закритися в собі і так позбавити магічних сил.
Веріті завжди бракувало часу, щоб навчити мене зруйнувати ці стіни. Наче на глум, знайшов змогу показати мені, як їх зміцнити, щоб приховати від нього свої приватні думки, якими я не хотів ділитися. Може, я аж надто добре цього навчився. Я задумався, чи матиме він колись час відучити мене від цього вміння.
Час, не час, — втомлено перебив мене Нічноокий. — Час — це річ, яку люди вигадали, щоб завдавати собі клопоту. Ти стільки про це думаєш, що мені голова йде обертом. Чого ти взагалі ходиш старими стежками? Занюхай нові, може, наприкінці них знайдеться трохи м’яса. Якщо тобі потрібна здобич, мусиш її вистежити. Це й усе. Не можеш сказати: вистежування надто довге, а я просто хочу їсти. Це все — одне. Вистежування — початок їжі.
Ти не розумієш, — так само втомлено відповів я. — Час — це скільки годин має день і скільки є днів, коли я можу щось зробити.
Чого ти розрізаєш своє життя на шматки і надаєш їм назви? Години, дні. Це як кролик. Як убиваю кролика, то з’їдаю кролика. — Сонне зневажливе пирхання. — Ти не з’їдаєш кролика, а розрізаєш його та називаєш кістками, м’ясом, хутром і нутрощами. Тому тобі ніколи не досить.
То що ж я маю зробити, о мудрий учителю?
Як маєш щось зробити, то перестань через це скавуліти, а просто зроби його. Щоб я собі спав.
Подумки він дав мені штурхана, як можна штурхонути ліктем у ребра сусіда в таверні, що надто близько присунувся. Зненацька я усвідомив, яким близьким був наш контакт упродовж останніх кількох тижнів. Колись я дорікнув йому за те, що він завжди сидів мені в голові. Я не хотів його товариства, коли був із Моллі, намагався тоді пояснити йому, що такі хвилини належать лише мені. Зараз його штурхан змусив мене зрозуміти, що я наблизився до нього так тісно, як він до мене, коли був щеням. Я рішуче відкинув порив ухопитися за нього. Натомість зручніше всівся, відхилився назад і глянув у вогонь.
Я трохи опустив стіни. Якийсь час сидів із пересохлим ротом, чекаючи атаки. Коли нічого не трапилося, я зосереджено подумав і ще трохи опустив їх. «Вони вірять, що я помер, — нагадав я собі. — Не сидітимуть у засідці, щоб підстерегти мертвого». Опускання моїх стін усе ще було нелегким. Куди легше не мружити очі, дивлячись на яскраві спалахи сонця на воді, чи стояти непорушно, коли на тебе падає удар. Але коли я врешті це зробив, то відчув, як Скілл обпливає мене, мов течія річки камінь. Досить мені в нього зануритися, і я зможу знайти Веріті. Чи Вілла, чи Барла, чи Каррода. Я затремтів, і ріка відступила. Я зібрав сили і повернувся до неї. Довго стояв на березі, вагаючись, не відважуючись пірнути. Скілл — не вода, його неможливо спробувати. Туди чи звідти. Туди.
Туди, всередину, — і я закрутився, перекидаючись, відчуваючи, як моя самість розпадається на шматки, наче уривок гнилого конопляного шнурка. Нитки злущувалися, обвивалися довкола мене, одна за одною відшаровувалися зовнішні оболонки, що робили мене самим собою, спогади, емоції, глибокі значущі думки, проблиски поезії, яких зазнаєш і які проникають глибше, ніж сягає розуміння, випадкові спогади про звичні дні — все це спадало, мов рам’я. Як це добре. Досить лише відпустити.