Гірський люд розповідає, що саме ця древня раса встановила деякі дуже незвичні монументи, на які можна натрапити в їхніх лісах. Древнім приписують і менші здобутки, наприклад, стратегічні ігри, в які й досі грають гірські діти, а ще незвичайний духовий інструмент. Дмуть у нього не силою людських легень, а повітрям, ув’язненим у надувному міхові. Розповідають також про стародавні міста, розміщені далеко в горах, де жили колись ці древні. Та ніде, у всій їхній літературі, усній чи писемній, я не знайшов жодного пояснення, чого цих людей не стало.
За три дні ми прибули до каменярні. Погода весь час була напрочуд теплою. Повітря переповнювали запахи листя і квітів, що розкривалися з бруньок та пуп’янків, пташині посвисти, дзижчання комах. Обабіч дороги Скіллу вирувало життя. Я йшов крізь нього, чуття мої загострилися, я сильніше, ніж будь-коли досі, відчував, що живий. Блазень нічого більше не говорив про те, що він бачить у моєму майбутньому. Я був йому за це вдячним. Зрозумів, що Нічноокий мав рацію. Те знання, яке я мав, і так було досить важким. Не варто на ньому зациклюватися іще більше.
Тоді ми дісталися каменярні. Спершу нам здавалося, що ми просто зайшли в тупик. Дорога вела вниз, до вирізаного в чорному камені узвозу, площею зо два Оленячі замки завбільшки. Стіни долини були прямовисними й голими, пошрамованими в місцях, де з них видобуто величезні блоки чорного каменю. Де-не-де каскади зелені, що росла біля ущелини, перевисали через край каменярні, покриваючи стрімкі кам’яні стіни. У нижньому кінці западини зібралася дощова вода. Вона застоялася і поросла зеленою ряскою. Іншої рослинності було небагато, бо мало тут родючого ґрунту. Ми дійшли до кінця дороги Скіллу і стояли на необробленому чорному камені, з якого її збудовано. Глянувши вгору, на скелю, що маячила перед нами, ми розгледіли чорний камінь зі срібними прожилками. На дні каменярні, серед кучугур щебеню і пилу, лежали покинуті блоки. Вони були величезними, більшими за доми. Я не міг уявити, як їх вирізано, не кажучи вже про те, як їх відтягли. Біля них виднілися залишки великих механізмів, дещо схожих на ті, які вживаються під час облоги. Дерево механізмів спорохнявіло, а метал заіржавів. Їхні скупчені рештки скидалися на обігнилі кості. У каменярні панувала тиша.
Були тут дві речі, що відразу привернули мою увагу. Перша — чорна колона, яка виросла на нашому шляху, на ній вирізано ті самі стародавні руни, які ми вже бачили раніше. Другою був цілковитий брак тваринного життя.
Я зупинився біля колони. Потягся назовні Вітом, вовк приєднався до моїх пошуків. Холодний камінь.
Може, навчимося їсти каміння? — запропонував Нічноокий.
— Цього вечора нам доведеться полювати деінде, — погодився я.
— І знайти чисту воду, — додав Блазень.
Кеттрікен зупинилася біля стовпа. Джеппи вже відійшли, сумно шукаючи якусь зелень. Скілл і Віт загострили моє сприйняття інших людей. Та цієї миті я нічого не відчув у ній. Обличчя королеви було застиглим і порожнім. Обвисло, наче вона постаріла в мене на очах. Очі Кеттрікен пробігли по мертвому камені, випадково затрималися на мені. Її вуста здригнулися у болісній посмішці.
— Його тут нема, — промовила вона. — Ми здолали весь цей шлях, а його тут нема.
Мені не спадало на думку жодної речі, яку варто було сказати. З усього, що можна б очікувати при кінці нашої мандрівки, закинута каменярня здавалася найменш імовірною. Я намагався вигадати щось оптимістичне. Не вигадав нічого. Це було останнє місце, зазначене на нашій карті, і, судячи з усього, остаточний кінець дороги Скіллу. Королева поволі опустилася, сіла на плаский камінь біля основи колони. Просто сиділа, надто знесилена й розчарована, щоб заплакати. Глянувши на Кеттл і Старлінг, я помітив, що вони дивляться на мене так, наче я мушу мати відповідь. Повинен знати, що нам робити далі. Та я не знав. Мене тяжко пригнітило тепло спекотного дня. І задля цього ми так далеко зайшли?
Я чую запах стерва.
Я ні. — Це була остання річ, про яку мені хотілося думати.
З твоїм носом це не дивно. Але тут поблизу є щось дуже мертве.
— То котись туди і покінчи з цим, — дещо різко кинув я йому.
— Фітце, — дорікнула мені Кеттл, коли Нічноокий впевнено потрюхав на пошуки.
— Я розмовляв із вовком, — недоладно відповів я.