— Ні, — промовила Кеттл, але, глянувши на мою королеву, я побачив, що та цілковито згодна зі старою.
— Як на те пішло, то це вам із Блазнем слід почекати, доки ми все оглянемо, — суворо сказала Кеттрікен. — Це ви наражаєтеся на ризик. Якщо тут був Каррод, то й Барл із Віллом теж можуть.
Врешті-решт ми погодилися, що підемо всі разом, але вкрай обережно. Розійшлися віялом і рушили вперед, по дну каменярні. Я не міг достеменно сказати, де саме відчув те створіння, тож усі ми напружилися. Каменярня скидалася на дитячу кімнату, на долівці якої розкидано величезні іграшки та кубики. Ми проминули один частково оброблений кам’яний блок. Він не мав тої скульптурної витонченості, яку ми бачили в кам’яному саду. Був грубим, примітивним і, на якийсь лад, непристойним. Походив мені на викидень, недоношене лоша. Це видовище мене налякало, я проминув його якомога швидше й дістався нового сховку.
Решта поводилася схоже, переходила від одного прикриття до іншого, намагалася не спускати з очей бодай когось із нашого гурту. Я думав, що не побачу вже нічого гіршого за ту недороблену фігуру, але наступна геть мене приголомшила. Хтось висік дракона, що тонув у довколишньому камені, з такими подробицями, від яких розривалося серце. Його крила були напіврозкритими, наполовину заплющені очі закотилися в агонії. На ньому сиділа вершниця, молода жінка. Вхопилася за вигнуту хвилею шию, сперлася об неї щокою. Її обличчя було болісною маскою: вуста розтулені, риси обличчя напружені, мускули горла нап’яті, мов струни. Лінії та барви обох постатей: і дівчини, і дракона — відтворено у найдрібніших деталях. Я бачив вії жінки, її золоте волосся з точністю до окремих волосин, тонку зелену луску довкола очей дракона, навіть крапельки слини, що прилипли до його викривленого рота. Але там, де мали бути могутні драконові лапи та бич його хвоста, розлилася калюжа чорного каменю, в яку вони провалилися, мов у смоляну яму, і не могли з неї вирватися.
Це була просто статуя, та вона краяла душу. Я побачив, як Кеттл відвертає від неї обличчя, а очі їй заходять сльозами. Але мене з Нічнооким схвилювали корчі Віту, що його ця кам’яна фігура випромінювала. Він був слабшим за той, який ми відчували у кам’яному саду, але через це й щемливішим. Наче остання передсмертна мука ув’язненої істоти. Я міркував, який талант знадобився, щоб надати статуї настільки живої подоби. Навіть оцінивши артистичний хист творця, я не мав певності, чи приймаю його витвір. Але це стосувалося багатьох речей, породжених расою древніх скіллерів. Прослизаючи повз фігуру, я намагався здогадатися, чи це не її відчули ми з вовком. Щось наче кольнуло мені шкіру, коли Блазень обернувся й озирнувся на неї, невдоволено зморщивши лоба. Він, вочевидь, відчував те ж саме, тільки слабше.
Може, ми саме це й відчули, — звернувся я до Нічноокого. — Може, у каменярні все-таки немає жодного живого створіння, крім цього пам’ятника повільній смерті.
Ні. Я відчуваю якийсь запах.
Я розширив ніздрі, тихо пирхнув, продимаючи їх, тоді глибоко й повільно вдихнув. Нюх у мене був не таким гострим, як у Нічноокого, але вовчі чуття підсилювали мої. Я занюхав піт, слабкий запах крові. Те й те було свіжим. Раптом вовк ближче притиснувся до мене, і ми разом, як одна істота, підступили до ребра кам’яного блока зо дві хати завбільшки.
Я зазирнув за ріг, тоді обережно пішов уперед. Поруч зі мною крався Нічноокий. Я бачив Блазня біля іншого ребра каменя, відчував, що й решта наближається. Всі мовчали.
Це був ще один дракон, розмірами він не поступався кораблю. Увесь із чорного каменю, він спав на брилі, з якої виринав. Земля довкола блока була засипана осколками, уламками та кам’яним пилом. Навіть здалеку він справив на мене сильне враження. Попри сон, кожна його лінія свідчила про силу та шляхетність. Крила, складені обабіч тулуба, скидалися на згорнуті вітрила, а вигин могутньої шиї змушував згадати бойового румака. Я кілька хвилин дивився на нього, перш ніж побачив малу сіру постать, що розтяглася поруч із ним. Витріщився і намагався здогадатися, від кого походить те миготливе життя, яке я відчував. Від постаті чи від кам’яного дракона?
Порозкидувані кам’яні уламки утворювали щось схоже на схил. Він вів угору, до блока, з якого виринав дракон. Я думав, що та постать стрепенеться, почувши хрускіт моїх кроків, але вона й не ворухнулася. Я не бачив також і найдрібніших рухів, у яких її груди здіймалися б при диханні. Мої супутники трималися ззаду, спостерігаючи за мною, крім Нічноокого, що й далі був поруч, досі зі здибленою шерстю. До незнайомця можна було дотягтися рукою, коли він різко підвівся і повернувся до мене обличчям.