Був старим і худим, сивим, оброслим бородою. Його вбрання, порване на шмаття, було сірим від кам’яного пилу, на одній щоці теж була сіра пляма. Коліна, що просвічували крізь холоші штанів, були закривавленими і покрилися струпами від стояння навколішки на розбитому камені. Стопи, замість взуття, обмотані ганчірками. Рукою в сірій рукавиці він стискав сильно зазублений меч, але не підняв його, як до бою. Я відчував, що навіть втримати того меча ледь не понад його сили. Керований якимось інстинктом, я широко розвів руки, аби показати йому, що не маю зброї. Якусь мить він тупо дивився на мене, тоді повільно здійняв очі, глянув мені в обличчя. Так ми стояли, дивлячись один на одного. Те, як він придивлявся, його майже сліпий погляд — усе це нагадало мені про арфіста Джоша. Тоді його рот широко роззявився у хащах бороди, явивши напрочуд білі зуби.
— Фітц? — невпевнено сказав він.
Я пізнав цей голос, хоч він, здавалося, покрився іржею. Міг належати тільки Веріті. Та все у мені кричало від жаху, що він дійшов до такого стану, перетворившись на руїну людини. Позаду я почув хрускіт швидких кроків і встиг обернутися саме вчасно, щоб побачити, як Кеттрікен вибігає на поміст із кам’яних уламків. Надія та розгубленість змагалися на її обличчі, але коли вона скрикнула «Веріті!», то в цьому слові було лише кохання. Кинулася до нього, розкривши обійми. Я ледь устиг її піймати, коли вона пробігала повз мене.
— Ні! — голосно гукнув я. — Ні, не торкайтесь його!
— Веріті! — знову скрикнула вона, а тоді спробувала випручатися від мене, благаючи: — Пусти мене, пусти мене до нього!
Усе, що я міг зробити, — це з усіх сил її стримувати.
— Ні, — спокійно повторив я їй.
Як воно часто буває, м’якість мого наказу змусила її не вириватися. Питально глянула на мене.
— Його долоні та руки покриті магією. Не знаю, що б із вами трапилося, якби ви їх торкнулися.
Вона обернула голову в моїх грубих обіймах, глянула на свого мужа. Він стояв і дивився на нас із дружелюбним, трохи наче розгубленим виразом обличчя. Схилив голову вбік, немов розмірковуючи про нас, потім обережно схилився, поклав меч на землю. Тоді Кеттрікен побачила те, що я вже розгледів раніше. Зрадницький блиск срібла розповзся по його кистях і пальцях. Веріті насправді не носив рукавиць; сама плоть його рук і долонь була насичена сирівцем потуги. Пляма на його обличчі була не пилом, а смугою сили, яку він залишив, торкнувшись щоки.
Я почув, як за нами підходять інші, як їхні кроки повільно хрускотять на камінні. Не було потреби обертатися, аби знати, як напружено вони дивляться. Нарешті Блазень тихо промовив:
— Веріті, мій принце, ми прийшли.
Пролунав звук, середній між зітханням і хлипанням. Це змусило мене повернути голову. Я побачив, як Кеттл повільно осідає, наче тоне продірявлений корабель. Одну долоню притисла до грудей, другою затулила собі рота і впала навколішки. Коли дивилася на руки Веріті, її очі зайшли імлою. Старлінг одразу ж підбігла до неї. Я почув, що Кеттрікен, уже заспокоївшись, намагається вивільнитися з моїх обіймів. Я глянув на її стражденне обличчя і відпустив її. Королева поволі підступала до Веріті, а він дивився, як вона наближається. Його обличчя не виражало байдужості, але не схоже було й на те, що він її пізнає і зазнає при цьому якихось особливих почуттів. Вона зупинилася на відстані простягнутої руки від нього. Всі мовчали. Якусь мить дивилася на нього, тоді повільно хитнула головою, наче це й мало бути відповіддю на її запитання.
— Мій пане муже, чи ж ти не пізнаєш мене?
— Муже, — слабким голосом повторив він. Його брови сильніше зсунулися, він поводився мов людина, яка згадує щось, вивчене напам’ять. — Принцеса Кеттрікен з Гірського королівства. Її віддали мені за дружину. Ще дівча, пуп’янок, дика гірська кішка з жовтим волоссям. Це й усе, що я знав про неї, доки її до мене не привезли. — Легка усмішка пом’якшила його обличчя. — Тієї ночі я розпустив золоте волосся, як плавкий потік, ніжніше за шовк. Таке тонке, що я не смів його торкатися. Щоб не зачепилося об мої мозолясті долоні.
Руки Кеттрікен здійнялися до її волосся. Діставши звістку про смерть Веріті, вона обтяла волосся, залишивши на голові тільки щіть. Тепер воно відросло й сягало пліч, але не було вже ніжно шовковистим. Загрубіло від сонця, дощу та дорожньої куряви. Та королева вивільнила його з товстої коси, в яку воно було сплетене, труснула, давши розсипатися довкола обличчя.