І так, після всього цього часу та мандрів, я постав наодинці перед моїм королем. «Йди до мене», — наказав він мені, а я так і зробив. Настала мить спокою, коли я зрозумів, що той невідступний голос нарешті затих.
— Що ж, я тут, мій королю, — тихо промовив я. І йому, і собі самому.
Веріті не відповів. Повернувся до мене спиною і зайнявся статуєю. Стояв на колінах, тримав меча одною рукою за держак, другою за клинок, а вістрям шкріб камінь на передній лапі дракона — шкряб, шкряб, шкряб. Я підійшов ближче, подивився, як він дряпає чорний камінь помосту. Його обличчя було настільки зосередженим, рухи такими точними, аж я не знав, як мені далі бути.
— Веріті, що ви робите? — лагідно спитав я.
Він і не глянув на мене.
— Висікаю дракона, — відповів мені.
Минуло кілька годин, а він усе ще був зайнятий тим самим. Монотонне шкрябання вістря об камінь змусило мої зуби зціпитися, а кожен нерв у тілі напружитися. Я залишався з ним на помості. Старлінг із Блазнем установили наш намет, а інший, менший, змайстрували з уже непотрібних зимових покривал. Палало вогнище. Кеттл стояла над казанком, в якому щось булькотіло. Блазень розбирав принесені ним зелень та коріння, Старлінг тим часом стелила постіль у наметах. Кеттрікен теж ненадовго приєдналася до нас, але тільки для того, щоб забрати лук і сагайдак із в’юків на джеппах. Сповістила, що збирається на полювання з Нічнооким. Він кинув на мене променистий погляд темних очей, і я стримав язика за зубами.
Досі я знав не набагато більше, ніж тоді, коли ми тільки-но знайшли Веріті. Його стіни Скіллу були високими й міцними. Я майже не відчував Скіллу від нього. А коли спробував Вітом, то відкрив дещо іще тривожніше. Я щось вловлював Віт-чуттям, але не розумів суті. Скидалося на те, що життя і свідомість Веріті переливаються між його тілом та величезною фігурою дракона. Я згадав, коли востаннє зауважив щось таке. Це було між віттером Рольфом і його ведмедицею. Вони поділяли той сам потік життя. Я підозрював, що коли б хтось потягся Вітом до нас із вовком, то відкрив би той самий взірець. Ми так довго поділяли свідомість, що в певному сенсі були одною істотою. Та це не пояснювало мені, як Веріті міг пов’язатися зі статуєю і чого він так уперто шкребе її мечем. Я прагнув ухопити меча й вирвати йому з рук, але стримався. Правду кажучи, Веріті здавався настільки одержимим своїм заняттям, що я майже боявся йому завадити.
Перед цим я намагався його розпитувати. Коли спитав, що трапилося з тими, хто пішов з ним, він поволі похитав головою.
— Гнали нас, як зграя вороння наскакує на орла. Наближалися, каркали, дзьобали й тікали, коли ми оберталися, щоб відповісти ударом на удар.
— Вороння? — нездогадливо спитав я.
Веріті кивнув головою, здивований моєю нетямущістю.
— Наймані солдати. Стріляли в нас з укриттів. Інколи підступали до нас поночі. Частина моїх людей до того ж стала жертвою групи Скіллу. Я не міг захистити свідомості тих, що були вразливими. До нічних жахіть, які група тайкома їм посилала, і взаємних підозр. Тож наказав їм повернутися. Вкарбував у їхні думки власний Скілл-наказ, аби захистити від усіх інших.
Це було ледь не єдине запитання, на яке Веріті дійсно відповів. На інші майже не зважав, коли й давав відповіді, то або недоречні, або ухильні. Тож я покинув цю затію. Натомість склав йому звіт. Це був довгий виклад. Я розпочав днем його від’їзду. Не сумнівався, що багато з розказаного мною Веріті знає й так, але однаково повторив це. Якщо він блудив думками, як я здогадувався, то це могло стати йому якорем і допомогти освіжити пам’ять. А якщо під усією цією запиленою поведінкою розум мого короля залишався так само гострим, як завжди, однаково не завадить викласти всі події в належній перспективі та впорядкувати. Я не міг вигадати жодного іншого способу, щоб до нього достукатися.
Гадаю, я розпочав це, аби він усвідомив, скільки ми витерпіли, щоб дістатися сюди. Хотів змусити його зрозуміти, що відбувалося в його королівстві, доки він гаяв тут час зі своїм драконом. Може, сподівався пробудити так у ньому почуття відповідальності за свій народ. Коли я говорив, він здавався цілковито байдужим, лише раз по раз кивав головою, наче я підтверджував якийсь його таємний острах. І весь час вістря меча шкребло об чорний камінь — шкряб, шкряб, шкряб.
Майже стемніло, коли я почув позаду кроки Кеттл. Перервав виклад своїх пригод у зруйнованому місті, обернувся. Глянув на неї.
— Я принесла вам обом гарячого чаю, — сповістила вона.
— Дякую, — відповів я і взяв у неї свій кухлик, але Веріті ледь глянув, не припиняючи свого постійного шкрябання.