Якийсь час Кеттл стояла, тримаючи чашку Веріті. Заговоривши, не нагадала йому про чай.
— Що це ви робите? — спитала лагідно.
Шкрябання зненацька припинилося. Він обернувся, кинув погляд на неї, тоді на мене, наче хотів перевірити, чи я теж почув те кумедне запитання. Питальний погляд, яким я йому відповів, вочевидь, здивував його. Він прокашлявся.
— Я висікаю дракона.
— Вістрям вашого меча? — спитала стара. У її голосі була цікавість, більш нічого.
— Тільки найгрубіші частини, — відповів їй Веріті. — Для тоншої роботи використовую ножа. А насамперед свої пальці та нігті. — Він повільно повернув голову, оглянув величезну статую. — Хотів би я сказати, що кінець уже близько, — невпевнено промовив. — Та як же це сказати, якщо досі залишилося стільки зробити? Стільки зробити… а боюся, що буде запізно. Якщо вже не запізно.
— На що запізно? — спитав я так само лагідно, як і Кеттл раніше.
— Щоб… запізно, щоб урятувати народ Шести герцогств. — Він дивився на мене, як на недоумкуватого. — Чого б я інакше робив це? З якої ще причини покинув свою землю і свою королеву, щоб дістатися сюди?
Я намагався зрозуміти сенс того, що він мені сказав, але одне надокучливе запитання все-таки вирвалося мені з рота.
— Ви вважаєте, що самотужки вирізали всього цього дракона?
Веріті замислився.
— Ні. Звісно, ні. — Та коли я почув полегшення, що він не цілковито збожеволів, то зненацька додав: — Його ще не закінчено. — Знову кинув на свого дракона ніжний і гордий погляд, яким обдаровував досі лише найкращі свої карти. — Але й це зайняло мені багато часу. Дуже багато часу.
— Не вип’єте чаю, доки він гарячий, сер? — спитала Кеттл, знову подаючи йому чашку.
Веріті глянув на посудину, наче на щось геть незнайоме. Тоді із серйозним виглядом узяв її з рук старої.
— Чай. Я майже забув про чай. Це ж не ельфійська кора, правда? Едо ласкава, як же я ненавидів те гірке вариво!
Кеттл ледь не скривилася, почувши, як він про це каже.
— Ні, сер, жодної кори, клянуся вам. Та боюся, що його зварено з придорожнього зілля. Тут переважно кропива і дрібка м’яти.
— Чай із кропиви. Мати давала нам чай із кропиви навесні, щоб додати бадьорості. — Він усміхнувся сам до себе. — Я вкладу це у свого дракона. Кропивний чай моєї матері. — Відпив ковток і, видно, здивувався. — Теплий… Я так давно вже не їв нічого теплого.
— Як давно? — спитала його Кеттл ніби мимоволі.
— Дуже… давно, — відповів Веріті. Зробив ще ковток чаю. — У струмку за каменярнею є риба. Та її складно піймати, не кажучи вже про те, щоб зготувати. Якщо чесно, я забув. Стільки всього вклав у дракона… мабуть, і це теж.
— А коли ви востаннє спали? — натискала стара.
— Не можу ж я одночасно спати і працювати, — пояснив він їй. — А робота мусить бути зроблена.
— І роботу буде зроблено, — запевнила вона. — Та цього вечора ви ненадовго її припините, щоб попоїсти й випити. А тоді поспати. Бачите? Гляньте туди. Старлінг зробила для вас намет, де буде тепла м’яка постіль. І тепла вода для вмивання. І вбрання, настільки свіже, наскільки ми спромоглися.
Веріті глянув на свої посріблені долоні.
— Не знаю, чи зумію я вмитися, — зізнався він.
— То Фітц Чівелрі та Блазень вам допоможуть, — безтурботно пообіцяла Кеттл.
— Дякую вам. Це було б добре. Але… — Здавалося, його очі на якийсь час заглянули кудись далеко. — Кеттрікен. Вона ж була тут раніше? Чи, може, це мені наснилося? У ній було стільки сили, що я віддав пам’ять про неї драконові. Думаю, саме за цим я найбільше тужив з усього, що там помістив. — Помовчав, тоді додав: — У ті хвилини, коли згадував, що за чимось тужу.
— Кеттрікен тут, — запевнив я його. — Пішла полювати, але невдовзі повернеться. Ви хотіли б умитися і перевдягтися у свіже, перш ніж вона повернеться? — Про себе я вирішив відповідати на ті його фрази, що мали якийсь сенс, не дратуючи розпитами про все інше.
— Вона вища за це все, — сказав він із тінню гордості в голосі. — І все-таки це було б мило… та стільки ще слід зробити.
— Але сьогодні вже надто темно, щоб працювати. Почекайте до завтра. Це буде зроблено, — запевнила його Кеттл. — Завтра я вам допоможу.
Веріті повільно хитнув головою. Випив ще чаю. Навіть ця рідка водичка, здавалося, його підкріпила.
— Ні, — тихо сказав він. — Боюсь, ви не зможете. Бачите, я мушу зробити це сам.
— Завтра побачите. Думаю, до того часу ви достатньо зміцнієте, щоб я змогла вам допомогти. Та поки що не будемо цим перейматися.