— Дозвольте, мій королю, — запропонував я.
Він не тільки опустив руки, а й відвів їх за спину.
— Блазень дуже постраждав? — спитав він мене, доки я змагався з позаплутуваними шнурками. Це прозвучало майже як у мого давнього Веріті.
— Йому просто посріблило пучки трьох пальців, — відповів я.
Побачив, що Блазень наготував щітку та ремінець для волосся. Я став у Веріті за спиною і почав зачісувати йому волосся назад. Він поквапом склав руки на грудях. Частина сивини у його волоссі була кам’яним пилом, але не вся. Його вояцький хвіст був тепер сірим із чорними пасмами та шорстким, як кінська грива. Я довго й старанно його пригладжував. Зав’язавши ремінця, спитав:
— На що схоже це відчуття?
— Це? — спитав він, здійнявши руки і стріпнувши пальцями. — Ох. Як Скілл. Тільки сильніше, і на моїх руках та долонях.
Як я зрозумів, Веріті вважав, що відповів на моє запитання.
— Навіщо ви це зробили? — спитав я.
— Ну. Щоб працювати з каменем, знаєш. Коли ця сила на моїх руках, камінь мусить підкоритися Скіллу. Незвичайний камінь. Як бакійське Каміння Правди, знаєш його? Тільки там він не такий чистий, як тут. Звичайно, руки — кепське знаряддя для обробки каменю. Та коли вже відсічеш усе зайве, аж до місця, де чекає дракон, то можеш розбудити його своїм дотиком. Я веду рукою по каменю і нагадую йому про дракона. А все, що не є драконом, відпадає уламками і сколками. Звичайно, дуже повільно. Зайняло мені весь день, щоб відслонити його очі.
— Розумію, — розгублено пробурмотів я. Не знав, чи вірити йому, чи він збожеволів.
Він підвівся, наскільки це було можливо в низькому наметі.
— Кеттрікен сердиться на мене? — спитав зненацька.
— Мілорде королю, не моя то річ — говорити…
— Веріті, — втомлено урвав він мене. — Називай мене Веріті і, на ласкаву Еду, відповідай на запитання, Фітце.
Це так скидалося на того давнього Веріті, що я ледь його не обійняв. Натомість сказав:
— Не знаю, чи вона сердиться. Та їй завдано тяжкого болю. Вона здолала довгу і втомливу дорогу, шукала вас, несучи страшні вісті. А вам, здається, до цього байдуже.
— Не байдуже, коли я про це думаю, — серйозно промовив він. — І коли думаю, тужу. Але стільки є речей, про які я мушу думати, а не можу думати про все водночас. Фітце, я знав, коли помер наш син. Як же я міг не знати? І його, і все, що тоді відчував, я вклав у дракона.
Він поволі вийшов геть, а я покинув намет слідом за ним. Назовні він випростався. Утім, його плечі так і зосталися схиленими. Веріті був тепер старим чоловіком, якимсь робом значно старшим за Чейда. Я не розумів цього, але знав, що це правда. Зачувши його кроки, Кеттрікен підвела погляд. Знову зиркнула у вогонь, тоді, майже неохоче, встала, вивільнившись від сонного вовка. Кеттл і Старлінг перев’язували Блазневі пальці смужками тканини. Веріті підійшов просто до Кеттрікен, став поруч із нею.
— Моя королево, — прорік поважно. — Якби міг, я обійняв би тебе. Та сама бачиш, що мій дотик… — Він указав на Блазня і залишив цю фразу недомовленою.
Я бачив вираз її обличчя, коли вона розповідала Веріті про народження мертвої дитини. Очікував, що вона відвернеться від нього, завдасть йому болю, як він завдав їй. Та серце Кеттрікен було більшим за таку помсту.
— Ох, муже мій, — промовила вона, голос її ламався на цих словах.
Веріті широко розвів посріблені руки, а вона підійшла до нього, обійняла. Схилив сиву голову до загрубілого золота її волосся, та не міг дозволити собі торкнутися її рукою. Відвернув від неї посріблену щоку. Хрипким і зламаним голосом спитав:
— Ти дала йому ім’я? Нашому синові?
— Я назвала його за звичаєм вашої землі. — Кеттрікен глибоко вдихнула. Слова були такими тихими, що я ледь їх почув. — Сакріфайс Жертовний, — прошепотіла.
Припала до нього, а я побачив, як його худі плечі здригаються від хлипання.
— Фітце! — засичала до мене Кеттл. Я озирнувся й побачив, що вона грізно на мене дивиться. — Залиш їх самих, — прошепотіла. — Знайди собі якесь діло. Принеси Блазневі тарілку.
Я й справді на них витріщався. Відвернувся, засоромлений цим, та водночас радий, що побачив їхні обійми, хай навіть сумні. Послухався Кеттл, взявши заодно їжі й собі. Відніс тарілку Блазневі. Той сидів, гойдаючи ушкоджену руку на колінах. Коли я сів поруч із ним, підвів голову.
— Воно нічим не стирається, — забідкався. — Чого воно прилипло до моїх пальців?
— Не знаю.
— Бо ти живий, — коротко відповіла Кеттл.
Сіла навпроти нас, наче ми не могли обійтися без нагляду.