Кеттрікен провела Веріті до його намету. За мить з’явилася знову і перейшла до більшого намету. Винесла звідти свою постіль. Побачила, як я мигцем на неї глянув, і, мені на сором, зазирнула прямісінько у мої вічі.
— Я забрала довгі рукавиці з твого клунка, Фітце, — спокійно сказала мені.
Тоді вона приєдналася до Веріті в меншому наметі. Ми з Блазнем дивилися на все, що завгодно, тільки не один на одного.
Я повернувся до краяння м’яса. Вже втомився від цього. Зненацька свинина запахла мені радше як щось мертве, ніж як свіже м’ясо. Рукави аж по лікті заляпала липка кров, поношені манжети сорочки просякли нею наскрізь. Та я витривало робив своє. Блазень сів поруч зі мною навпочіпки.
— Коли мої пальці ковзнули по руці Веріті, я його пізнав, — сказав він несподівано. — Збагнув, що він — король, гідний, аби я став його послідовником. Так само гідний, як його батько перед ним. Знаю, що він замислив, — додав притишеним голосом. — Спершу це було важко осягнути, але я сидів і думав. Воно пасує до мого видіння про Ріелдера.
Я здригнувся, — аж ніяк не від холоду.
— Що? — спитав його з натиском.
— Дракони — це Старійшини, — тихо промовив Блазень. — Але Веріті не зміг їх розбудити. Тож висікає власного дракона, а закінчивши, розбудить його і тоді рушить на битву з червоними кораблями. Сам.
Сам. Це слово мене приголомшило. Знову Веріті збирається самотньо змагатися з червоними кораблями. Але зосталося ще багато, чого я до пуття не розумів.
— Усі Старійшини були драконами? — спитав я.
Подумки я повернувся до всіх фантастичних Старійшин, яких бачив, мальованих і тканих. Деякі з них скидалися на драконів, але…
— Ні. Старійшини є драконами. Оті скульптури в кам’яному саду. Це і є Старійшини. Свого часу король Вайздом спромігся змусити їх прокинутися, здійнятися в повітря і змагатися за його справу. Для нього вони ожили. Та тепер або надто глибоко заснули, або вже мертві. Веріті витратив більшість часу і сил, усіма можливими способами намагаючись їх розбудити. Коли ж не зумів цього, вирішив, що мусить створити власного Старійшину, оживити його й використати для бою проти червоних кораблів.
Я сидів, приголомшений. Подумав про Віт-життя, яке ми з вовком відчули, пробираючись між каменями драконячого саду. З раптовим болем згадав дівчину на драконі в цій каменярні, муку, що приховувалася в її статуї. Живий камінь, ув’язнений, позбавлений можливості злетіти. Я здригнувся. Це був інший різновид темниці у підземеллях.
— Як це робиться?
Блазень хитнув головою.
— Не знаю. І не думаю, що й Веріті знає. Діє методом спроб і помилок, наосліп і навпомацки. Формує камінь і передає йому свої спогади. А коли це закінчить, дракон оживе. Так я здогадуюсь.
— Ти сам себе чуєш? — спитав я його. — Камінь постане й захистить Шість герцогств від червоних кораблів. А як же Регалові війська і прикордонні сутички з Гірським королівством? «Дракон» упорається і з цим? — Всередині мене повільно наростав гнів. — Навіщо ми здолали весь цей шлях? Заради казочки, в яку й дитина не повірить?
Блазень наче образився.
— Вір чи ні, твоя річ. Я знаю тільки те, що Веріті вірить у це. І, якщо не помиляюся, Кеттл теж. Чого б їй інакше наполягати, щоб ми тут зосталися і допомогли Веріті завершити дракона?
Якийсь час я обмірковував це. Тоді спитав:
— Твій сон про Ріелдерового дракона. Що ти з нього пам’ятаєш?
Він безпорадно знизав плечима.
— Переважно почуття, з ним пов’язані. Мене переповнювали наснага й радість, бо я не тільки оголосив прибуття Ріелдерового дракона, а він ще й пообіцяв, що візьме мене політати. Знаєш, я почувався так, наче був трохи в нього закоханий. Такий різновид піднесеного настрою. Але… — Він завагався. — Не можу згадати, у кого я був закоханий. У Ріелдера чи в його дракона. У моєму видінні вони змішалися… так я думаю. Тяжко згадувати сни. Їх треба піймати, тільки-но прокинешся, і швидко повторити про себе, щоб закарбувати у пам’яті деталі. Інакше вони швидко розвіються.
— Але у твоєму сні кам’яний дракон літав?
— Я оголосив прибуття дракона і знав, що літатиму на ньому. А як це буде, — того я не побачив.
— То, може, це не має нічого спільного з тим, що робить Веріті. Може, за тих часів, які ти побачив у видінні, існували справжні дракони, з плоті та крові.
Блазень здивовано на мене глянув.
— Ти не віриш, що тепер існують справжні дракони?