Я не бачив сенсу відмагатися. Тож спробував пояснити йому. Блазень кілька разів перебивав мене запитаннями, а я далеко не на всі зумів відповісти. Вирішивши, що зрозумів усе настільки, наскільки це взагалі можна було виразити словами, він усміхнувся.
— Пішли глянемо на цю дівчину на драконі, — запропонував.
— Навіщо? — обережно спитав я.
Він підняв праву руку і тріпнув на мене срібними пучками, здійнявши одну брову.
— Ні, — твердо заперечив я.
— Злякався? — кольнув він мене.
— Ми тут на варті, — суворо нагадав я.
— То підеш зі мною завтра, — погодився він.
— Це нерозумно, Блазню. Хтозна, як це на тебе вплине?
— І я не знаю. Та саме тому й хочу довідатися. До того ж. Який сенс Блазневі бути розумним?
— Ні.
— Тож доведеться мені йти самому, — вдавано зітхнув він. Я не піддався і не заковтнув приманки. За мить він спитав мене: — Скільки ти знаєш про Кеттл такого, чого не знаю я?
Я в замішанні глянув на нього.
— Приблизно стільки ж, скільки знаю про тебе такого, чого не знає вона.
— Ах. Добре сказано. Наче мені з язика зняв, — похвалив він. А далі запитав таке: — Тебе не дивує, що Регалова група не спробувала напасти на нас знову?
— Ти навмисне обрав цю ніч, щоб ставити недоречні запитання? — зажадав я.
— Останнім часом у мене інших нема.
— Я принаймні смію сподіватися, що Карродова смерть їх ослабила. Втрата члена групи мусить бути великим шоком для решти. Майже так само тяжким, як втрата тварини-побратима по Віту.
— А чого ти боїшся? — натискав Блазень.
Це було запитання, якого я намагався уникати.
— Чого я боюся? Звичайно, найгіршого. Боюся, що вони якимсь чином нагромаджують проти нас більшу силу, аби врівноважити потугу Веріті. А може, ставлять на нас пастку. Боюся, що вони використають свій Скілл, аби розшукати Моллі. — Це останнє я додав з великою нехіттю. Вже й сама думка віщувала невдачу, а говорити це вголос — тим паче.
— Ти не можеш якось перестерегти її Скіллом?
Наче це ніколи не спадало мені на думку.
— Не зумію це зробити, не видавши її. Я ніколи не міг дістатися Скіллом Барріча. Часом можу їх побачити, але ніколи не міг зробити так, щоб вони мене відчули. Боюся, що навіть одного такого зусилля вистачить, аби Регалова група виявила її. Він може знати про неї, та не знає, де вона. Ти казав, що цього не знає навіть Чейд. А Регалові не бракує місць, що вимагають його військ і уваги. Бак далеко від Ферроу, а через червоні кораблі там постійний хаос. Напевне, не пошле туди солдатів заради одної дівчини.
— Одної дівчини та дитини Провісників, — серйозно нагадав мені Блазень. — Фітце, кажу це не щоб тебе засмутити, а лише щоб застерегти. Я відчув його гнів на собі. Того вечора, коли вони мене піймали… — Він ковтнув, його очі задивилися кудись далеко. — Я так намагався забути про це. Якщо бодай торкаюся цих спогадів, вони клекочуть і палають у мені, наче отрута, якої я не можу позбутися. Я відчував Регала у власному єстві. Ненависть до тебе гризе його, як черви гниле м’ясо. — Він хитнув головою, ці спогади, вочевидь, були для нього болісними. — Це безумець. Приписує тобі кожен лихий замір, який тільки може собі уявити. На твій Віт дивиться з огидою та жахом. Не може зрозуміти, що всі твої вчинки зроблені заради Веріті. На його думку, ти, відколи прибув до Оленячого замку, присвятив усе життя, щоб йому шкодити. Він вважає, що і ти, й Веріті вирушили в Гори не для того, щоб розбудити Старійшин, а щоб знайти якусь скарбницю Скіллу чи сили та використати її проти нього. Тому він і звернув сюди всі свої ресурси й рішучість.
Я слухав Блазня, відчуваючи щось на кшталт холодного жаху. Його очі прибрали виразу як у людини, що згадує тортури.
— Чого ти раніше нічого не казав про це? — лагідно спитав я, коли він зупинився, щоб перевести подих.
Шкіра на його передпліччях стала мов гусяча. Він відвів од мене погляд.
— Це не така річ, щоб згадувати її з приємністю. — Блазень легенько здригнувся. — Вони ввірвалися у мої думки наче злі свавільні діти, які розбивають те, чого не можуть зрозуміти. Я нічого не міг приховати від них. Але вони зовсім не цікавилися мною. Вважали мене чимось нікчемнішим, ніж собака. Лютували, виявивши, що це я, а не ти. Ледь мене не знищили, бо я не був тобою. Тоді міркували, як використати мене проти тебе. — Він закашлявся. — Якби не накотилася та хвиля Скіллу…
Я почувався, неначе сам Чейд, тихо промовивши:
— А зараз я поверну це проти них. Вони не могли тебе тримати, не відкривши тобі багато чого про себе. Прошу, наскільки можеш, повернися подумки в той час і розкажи мені, що зумієш згадати.