— Чи ж не досить, що вона назавжди там ув’язнена, що мучиться сама, відрізана від усього, що колись любила? Ще й ви двоє прийшли завдати їй болю! Як можна бути такими жорстокими?
— Ми не хотіли її кривдити. Ми не знали…
— Невігластво — звичне виправдання людської жорстокості, — гримнула Кеттл.
Тут і я спалахнув не згірше від неї.
— Не докоряйте мені моїм невіглаством, жінко! Та ж єдине, що ви робите, — це відмовляєтеся допомогти мені його позбутись. Натякаєте, перестерігаєте, кидаєте зловісні слова, проте відмовляєтеся сказати хоч щось, що могло б нам допомогти. А коли ми помиляємося, лаєте нас, кажучи, що нам слід було знати краще. Як? Як нам знати краще, якщо та, хто знає, не хоче поділитися з нами своїм знанням?
Блазень у моїх руках слабко заворушився. Вовк кружляв мені довкола ніг. Зараз повернувся, скавулячи, понюхав опущену руку Блазня.
Обережно! Не дозволь, щоб його пальці тебе торкнулися!
Що його вкусило?
Я не знаю.
— Я нічого не знаю, — гірко сказав я вголос. — Блукаю в темряві, ранячи при цьому всіх, хто мені небайдужий.
— Я не смію втручатися! — вигукнула Кеттл. — Що, коли якесь моє слово спрямує тебе не туди, куди слід? А як же всі пророцтва? Ти мусиш знайти власний шлях, Каталізаторе!
Блазень розплющив очі й безтямно на мене глянув. Тоді знову їх заплющив, сперся головою мені об плече. Обважнів, а я мусив знайти, що з ним не так. Сильніше обхопив його руками. Тут побачив Старлінг, вона підходила до Кеттл з оберемком мокрого прання. Я відвернувся і відійшов від них обох. Ідучи до табору з Блазнем, кинув через плече:
— А може, саме тому ви тут. Може, вас покликано, щоб ви зіграли свою роль. Може, щоб просвітили наше невігластво, і ми змогли б виконати ті ваші кляті пророцтва. І, може, своїм мовчанням ви лишень усе занапащаєте. Але, — я зупинився, дико кидаючи слова через плече, — гадаю, що ви мовчите з власних причин. Бо вам соромно!
На її лиці з’явився нажаханий вираз. Я відвернувся. Відчував, що сам покрив себе соромом, так гнівно заговоривши до старої. Та це дало мені силу для нової життєвої мети. Зненацька я вирішив, що змушу всіх поводитися так, як слід. Це було дитинне рішення, а дитинність часто доводила мене до біди. Одначе я так розсердився, що, раз убивши це собі в голову, не міг уже його позбутися.
Я відніс Блазня до більшого намету і вклав на його постіль. Узяв пошарпаний рукав того, що зосталося від сорочки, змочив у холодній воді та сильно притис йому до голови. Коли кровотеча вповільнилася, оглянув рану. Розтин був невеликий, але під ним набухала показна ґуля. Мені далі здавалося, що він не міг від цього знепритомніти.
— Блазню? — тихо сказав до нього, а тоді наполегливіше: — Блазню? — Хлюпнув води йому на обличчя, поплескав по щоках. Він отямився, розплющив очі. — Блазню?
— Зі мною все гаразд, Фітце, — слабко озвався він. — Ти мав рацію. Мені не слід було її торкатися. І я ніколи не спроможуся цього забути.
— Що трапилося? — зажадав я.
Блазень хитнув головою.
— Я ще не можу про це говорити, — промовив тихо.
Я схопився на рівні ноги, вдарився головою об верх намету й ледь не звалив усю цю конструкцію.
— Ніхто у всьому нашому гурті не може ні про що говорити! — люто вигукнув я. — Крім мене. І я збираюся порозмовляти про все.
Коли я залишив Блазня, той сперся на лікоть, дивлячись на мене. Не знаю, як краще назвати вираз його обличчя, — розвеселеним чи приголомшеним. Та мені було байдуже. Я вийшов із намету, по кучугурі кам’яних уламків вибрався на поміст, де Веріті висікав свого дракона. Постійне шкряб, шкряб, шкряб вістря його меча об камінь шкребло мені душу. Кеттрікен мовчки сиділа біля нього з порожніми очима. Ніхто з них не звернув на мене ані найменшої уваги.
Я на мить зупинився, почекав, доки заспокоїться дихання. Відкинув волосся з обличчя, наново зав’язав вояцький хвіст, обтріпав штани, обтягнув поплямлені рештки сорочки. Ступив три кроки вперед. Мій формальний поклін стосувався також і Кеттрікен.
— Мілорде королю Веріті. Міледі королево Кеттрікен. Я прийшов закінчити свій звіт королю. Якщо ви дозволите.
Я чесно очікував, що обоє мене проігнорують. Та меч короля Веріті шкрябнув ще двічі, тоді зупинився. Він глянув на мене через плече.