А тоді він зник.
Веріті цілковито розірвав Скілл-зв’язок. Я сподівався, що, хай де він був, використає частину взятих у мене сил, щоб знайти трохи їжі чи безпечне місце для відпочинку. Відчув, що він живе, мов цькована дичина, завжди насторожі, завжди голодний. Здобич, як і я. І ще щось. Поранення, пропасниця? Я відкинувся на спинку крісла, злегка тремтячи. Знав, що краще не вставати. Вже просте скіллення забрало в мене сили, а я ще й відкрився Веріті та дозволив йому взяти їх ще більше. За кілька хвилин, коли тремтіння вгамується, зроблю чай з ельфійської кори і відновлю сили. Тим часом я сидів, дивився у вогонь і думав про Веріті.
Він покинув Оленячий замок минулої осені. Здавалося, що відтоді минула вічність. Коли Веріті виїжджав, король Шрюд був ще живим, а дружина, Кеттрікен, — вагітною. Він вирушав у похід заради пошуку. Пірати на червоних кораблях із Зовнішніх островів три роки нападали на наше узбережжя, а всі наші зусилля позбутися їх виявилися даремними. Тож Веріті, король-в-очікуванні, спадкоємець престолу Шести герцогств, вирушив у гори, щоб знайти там наших майже легендарних союзників — Старійшин. Традиція запевняла, що багато поколінь тому король Вайздом відшукав їх і вони допомогли Шістьом герцогствам прогнати подібних напасників. Ще вони обіцяли повернутися, якщо колись будуть нам необхідними. Тож Веріті покинув трон, дружину й королівство, щоб їх розшукати і нагадати їм про їхню обітницю. Вдома зоставався його старий батько, король Шрюд, і молодший брат, принц Регал.
Майже відразу ж після від’їзду Веріті Регал виступив проти нього. Улещував внутріземських герцогів, ігноруючи потреби Прибережних герцогств. Я підозрював, що це з його почину розпущено плітки, які глузували з подорожі Веріті, а його самого виставляли безвідповідальним дурнем, якщо не безумцем. Група Скіллу, що склала присягу Веріті, давно вже служила Регалу. Він використав їх, аби сповістити, наче Веріті загинув на шляху до гір, а тоді проголосив себе королем-в-очікуванні. Короля Шрюда Регал тримав під повним контролем. Заявив, що перенесе двір у глибину суходолу, а Оленячий замок цілком покидав на ласку червоних кораблів. Коли ж він проголосив, що король Шрюд і королева Кеттрікен повинні від’їхати з ним, Чейд вирішив, що ми мусимо діяти. Ми знали, що Регал не дозволить нікому з них стати між ним і троном. Отож ми склали план, згідно з яким обоє, король і королева, мали втекти того вечора, коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні.
Та все пішло не так, як ми запланували. Прибережні герцоги були близькі до повстання проти Регала і намагалися втягти й мене до свого бунту. Я погодився допомогти їхній справі, сподіваючись утримати Оленячий замок як опорний пункт для Веріті. Та, перш ніж ми встигли вивезти короля Шрюда, двоє членів групи Скіллу вбили його. Утекла тільки Кеттрікен, і хоча я вбив тих, що стали причиною смерті короля, та самого мене піймано, піддано тортурам і визнано винним у використанні магії Віту. Леді Пейшенс, дружина мого батька, марно клопотала за мене. Якби Баррічу не вдалося потайки пронести до мене отруту, мене повісили б над водою і спалили. Але отрути вистачило, щоб правдоподібно інсценізувати смерть. Тим часом, як моя душа перебувала з Нічнооким, у його тілі, Пейшенс забрала мої останки з тюремної камери й поховала їх. Барріч із Чейдом без її відома викопали мене з могили, тільки-но змогли це зробити.
Я закліпав і відвів очі від полум’я. Вогонь пригасав. Як і моє колишнє життя, — від нього зостався лише попіл. Не було змоги повернути жінку, яку я кохав. Тепер Моллі вважала мене мертвим і, без сумніву, з огидою сприймала те, що я вдавався до магії Віту. На додачу покинула мене за кілька днів до того, як залишки мого життя розсипалися на друзки. Я знав її з дитинства, ми разом гралися на вулицях і біля доків Баккіпа. Вона називала мене Новачком і вважала одним із дітей Твердині — стаєнним пахолком чи писарчуком. Закохалася в мене раніше, ніж довідалася, що я бастард, нешлюбний син, через якого Чівелрі зрікся престолу. Коли ж дізналася про це, я ледь її не втратив. Але вмовив довіритися мені, вона повірила, і близько року ми були разом, попри всі численні перепони, які нас розділяли. Раз у раз мене змушували ставити свої обов’язки перед королем понад наші з Моллі бажання. Вона змирилася з тим, що король не дав мені згоди на одруження. Стерпіла навіть те, що він заручив мене з іншою. Їй погрожували, з неї глузували, називаючи «бастардовою шльондрою». Я не міг її захистити. Та вона була непохитною… аж доки просто не сказала одного дня, що в неї є хтось інший, хтось, кого вона може любити і ставити понад усе у своєму житті, як я — свого короля. І покинула мене. Я не міг її за це звинувачувати. Міг лише тужити за нею.