— Була, мілорде. Я звернула свій Скілл на себе саму, бо хотіла зберегти молодість і красу. Це не вважалося похвальним вчинком, але більшість скіллерів до певної міри робили таке. Мені зайняло понад рік, доки я опанувала своє тіло. Та те, що я зробила, було зроблено добре. Я досі швидко одужую. Більшість хвороб мене оминає. — Стара не могла стримати нотки гордості у своєму голосі.
— Легендарна довговічність членів груп Скіллу, — тихо зауважив сам собі король Веріті. Зітхнув. — У книжках Солісіті мусило бути багато речей, в які нас із Чівелрі ніколи не втаємничено.
— Дуже багато. Більшість. — Тепер Кеттл говорила куди впевненіше. — Мене дивує, що за такого незначного вишколу, як у вас із Фітцом Чівелрі, вам, королю, вдалося дістатися так далеко самому. А самому висікти дракона? Це подвиг, гідний пісні.
Веріті знову глянув на неї.
— Ох, жінко, підійдіть і сядьте. Мені боляче дивитися, як ви стоїте навколішках. Звичайно, ви багато чого можете і повинні мені розказати. — Він неспокійно ворухнувся й перевів погляд на свого дракона. — Але доки ми розмовляємо, моя робота стоїть.
— То я скажу тільки найпотрібніше, — запропонувала Кеттл. Тяжко звелася на ноги. — Колись я була сильною в Скіллі. Достатньо сильною, щоб убити ним, а це мало хто може. — Її голос знизився й затих. Вона глибоко вдихнула й повела далі: — Ця сила досі в мені дрімає. Хтось достатньо сильний міг би відкрити мене Скіллу. Я вірю, що ви маєте таку силу. Хоч цієї миті ви, може, й неспроможні запанувати над нею. Ви вбили Скіллом, а це недопустимо. Попри те, що член групи не був вам вірним, ви однаково працювали разом. Вбивши його, ви вбили частину себе самого. І саме тому почуваєте, що Скілл вас покинув. Та якби я повернула собі Скілл, то могла б допомогти вам зцілитися.
Веріті коротко реготнув.
— Я не маю Скіллу, ви не маєте Скіллу, але якби мали, то могли б допомогти одне одному. Жінко, це як вузол, зав’язаний на мотузці без кінців. Як можна розв’язати цей вузол, не маючи меча?
— Ми маємо меч, мій королю. Фітц Чівелрі. Каталізатор.
— Ах. Давня легенда. Мій батько любив її. — Веріті задумливо глянув на мене. — Гадаєте, він достатньо сильний? Скілл мого небожа Августа спалено, і він уже не відновився. Інколи я думав, що для нього це й на краще. Скілл вів його стежкою, що погано йому пасувала. Я вже й тоді міркував, чи Гален не зробив чогось із цією групою. Та в мене було стільки справ. Завжди було стільки справ.
Я відчув, що думки мого короля вагаються. Рішуче виступив уперед.
— Мілорде, що ви хочете? Що я маю спробувати?
— Не хочу, щоб ти спробував. Хочу, щоб ти це зробив. От. Так часто казав мені Чейд. Чейд. Більша його частина вже у драконі, але цей клаптик я залишив собі. Слід би віддати і його.
Кеттл підступила до нього ближче.
— Мілорде, допоможіть мені вивільнити мій Скілл. А я допоможу вам наповнити дракона.
Було щось дивне в манері, з якою вона промовила ці слова. Сказала їх уголос, перед нами всіма, але я відчував, що лише Веріті насправді розуміє їхнє значення. Врешті-решт, він дуже неохоче кивнув головою.
— Не бачу іншого виходу, — промовив сам собі. — Жодного іншого виходу.
— Як я маю це зробити, навіть не знаючи, що воно? — забідкався я. — Мій королю, — додав, побачивши скрушний погляд Кеттрікен.
— Тобі відомо стільки ж, скільки й нам, — тихо дорікнув мені Веріті. — Зі свідомості Кестрел випалено Скілл. Її власною групою, щоб приректи її на ізоляцію до кінця життя. Ти мусиш використати свій Скілл, як лишень умієш, щоб спробувати пробитися крізь шрами.
— Гадки не маю, як за це взятися, — почав було я. Та тут Кеттл обернулася і глянула на мене. В її старечих очах було благання. Втрата й самотність. І голод Скіллу, який зріс настільки, що пожирав її зсередини. «Двісті двадцять три роки», — подумав я. Довгі роки вигнання з батьківщини. Неможливий час ув’язнення у власному тілі. — Проте спробую, — виправився я.
Простяг до неї руку.
Кеттл завагалася, тоді вклала свою долоню в мою. Ми стояли, стиснувши руки й дивлячись одне на одного. Я потягся до неї Скіллом, але не почув відповіді. Глянув на неї і спробував умовити себе, що я її знаю, що мені мусить бути легко дістатися Кеттл. Упорядкував думки і згадав усе, що знав про цю дратівливу стару. Подумав про її терплячу витривалість, гострий язик і вмілі руки. Згадав, як вона навчала мене грі Скіллу і як часто ми в неї грали, схиливши голови над полотниною. «Кеттл, — суворо сказав собі. — Тягнися до Кеттл». Але я нічого Скіллом не знайшов.