Як описати цю мить? Я так давно і так повно знав Нічноокого, що мене вразило, наскільки мало розумів його Блазень.
Волохатим? Таким ти мене бачив? Волохатим і заслиненим?
Даруй мені. — Це від Блазня, цілком щиро. — Для мене честь пізнати тебе таким, яким ти є. Я ніколи не підозрював у тобі такого благородства.
Їхнє взаємне схвалення було майже приголомшливим. Тоді світ довкола нас устаткувався та заспокоївся.
Маємо завдання, — нагадав я їм.
Блазень відвів пальці від мого зап’ястя, залишивши мені на шкірі три срібні сліди. Навіть повітря надто сильно тиснуло на цей знак. Якийсь час ми були деінде. Тепер же я знову повернувся до власного тіла. Це все зайняло не більш ніж кілька секунд.
Я обернувся до Кеттл. Знадобилися певні зусилля, щоб дивитися лише власними очима. Досі тримав її за руку.
— Кестрел? — тихо промовив я.
Вона здійняла на мене погляд. Я дивився на неї та намагався побачити такою, якою вона була колись. Не думаю, що тоді вона бодай здогадувалася про крихітні волосинки Скіллу між нами. У мить її шоку, коли мене торкнувся Блазень, я пробився крізь її захист. Ця лінія була надто тонкою, щоб її можна було назвати ниткою. Та тепер я знав, що її душило.
— Ти носиш усе це в собі, Кестрел. Почуття провини, сором, докори сумління. Чи ж не бачиш? Ось чим тебе випалили. А ти ще й підсилювала їх. Сама спорудила стіни в’язниці. Опусти їх. Прости себе. Вийди на волю.
Я піймав Блазня за зап’ястя і тримав його поруч себе. Десь відчув ще й Нічноокого. Вони повернулися до своїх свідомостей, проте я легко міг до них дотягтися. Черпав у них силу, обережно, повільно. Брав у них силу й любов і повертав їх до Кеттл, намагаючись проштовхати цей потік крізь щілинку в її обладунку.
По зморщених щоках старої потекли сльози.
— Не можу. Це найтяжча частина. Не можу. Вони спалили мене, щоб покарати. Та цього було не досить. Ніколи не було досить. Я ніколи не прощу себе.
З неї почав виливатися Скілл, вона тяглася до мене, намагалася, щоб я зрозумів. Дотяглася, стисла мою долоню між своїми. Разом з цим стисканням до мене дістався її біль, пронизав наскрізь.
— Хто ж тоді може тебе простити? — знайшов я відповідь.
— Ґалл. Моя сестра Ґалл!
Це ім’я вирвалося в неї, а я відчув, що вона роками уникала промовляти його подумки, не те що вголос. Її сестра, не тільки співучасниця групи Скіллу, а й рідна сестра. А вона вбила її у гніві, заставши зі Станчином. Очільником групи?
— Так, — прошепотіла вона, хоч тепер слова між нами були зайвими. Я дістався за вогненну стіну. Дужий вродливий Станчин. Кохатися з ним тілом і Скіллом — досвід єднання понад усі інші. Та потім вона застала їх обох, його й Ґалл, і так усе це трапилося.
— Він мав би розуміти! — обурено вигукнув я. — Ви були сестрами і разом входили до його групи. Як він міг зробити це з вами? Як він міг?
— Ґалл! — скрикнула вона вголос, і тоді на мить я її побачив.
Була за другою стіною. Були там обидві. Кестрел і Ґалл. Постільга і Чайка. Дві дівчинки босоніж біжать піщаним берегом, куди не сягають крижані хвилі, що лижуть пісок. Дві маленькі дівчинки, як яблучні зернятка, батькова радість, близнючки, мчать назустріч човнику, що підпливає до берега, поспішають побачити, що татусь піймав сьогодні у свої сіті. Я відчув солоний вітер, йодистий запах поплутаних роздушених водоростей, коли вони з писком крізь них пробивалися. Дві маленькі дівчинки, Ґалл і Кестрел, закриті та сховані за стіною всередині неї. Та я їх бачив, навіть якщо вона сама не могла цього.
Я бачу її. Я знаю її. А вона знала тебе, усю наскрізь. Блискавка і грім. Так називала вас мати, бо, коли твій гнів зблискував і згасав, вона могла нести тягар образи тижнями. Але не на тебе, Кестрел. Ніколи на тебе не ображалася і не могла б це робити літами. Любила тебе сильніше, ніж котрась із вас любила Станчина. Так, як і ти її любила. Вона простила б тебе. Ніколи не хотіла б для тебе такого покарання.
Я… не знаю.
Так, простила б. Глянь на неї. Глянь на себе. Прости себе. І дозволь частці її в тобі жити знову. Дозволь собі жити знову.
Вона в мені?
Безперечно. Я бачу її. Я відчуваю її. Це мусить бути так.
Що ти відчуваєш? — Обережно.
Тільки любов. Глянь сама.
Я забрав її у глибину її свідомості, до місць і спогадів, які вона собі заборонила. Не вогненні стіни, накинуті їй групою, завдали найбільшої шкоди. Інші, ті, які вона спорудила сама, між собою і спогадом про те, що втратила у мить гніву. Дві дівчинки, тепер старші, бредуть по воді, щоб піймати мотузку, кинуту їм батьком, допомагають витягти завантажений човен на берег. Дві бакійські дівчинки, досі схожі, як яблучні зернятка, наввипередки хочуть розповісти таткові, що їх обрано для науки Скіллу.