Тато казав, що в нас одна душа у двох тілах.
Тож відкрийся і випусти її. Дозволь вам обом жити.
Я мовчки чекав. Кестрел була в тій частці своєї пам’яті, яку вона забороняла собі довше, ніж живуть звичайні люди. У місці свіжого вітру, дівочого сміху, сестриʹ, настільки на тебе схожої, що майже не треба було розмовляти одна з одною. Скілл з’єднав їх у мить народження.
Тепер я бачу, що мушу зробити. — Я відчув, як її переповнює хвиля радості й рішучості. — Мушу її випустити. Мушу вкласти її в дракона. Вона житиме у драконі вічно, як ми й планували. Ми обидві, знову разом.
Кеттл підвелася, так несподівано відпустивши мої руки, що я аж скрикнув від шоку. Повернувся до власного тіла. Почувався так, наче впав туди з дуже великої висоти. Блазень і Нічноокий досі були поблизу мене, але ми вже не утворювали кола. Я ледве усвідомлював їх крізь усе, що почував. Скілл. Котився крізь мене хвилею припливу. Скілл. Променів із Кеттл, як жар із ковальського горна. Вона сяяла ним. Змахнула руками, випростала пальці, усміхнулася їм.
— Зараз тобі слід відпочити, Фітце, — лагідно сказала мені. — Лягай. Лягай спати.
Лагідне навіювання. Не знала ще сили власного Скіллу. Я вклався і не знаю, що було далі.
Коли прокинувся, вже геть стемніло. Приємно було відчувати тягар і тепло притуленого до себе вовчого тіла. Блазень закутав мене в покривало й сидів поруч зі мною, захоплено вдивляючись у вогонь. Коли я ворухнувся, він ухопився за моє плече та різко втягнув повітря.
— Що? — зажадав я.
Не міг зрозуміти сенсу нічого побаченого та почутого. На кам’яному помості біля дракона розкладено багаття. Я чув брязкання металу об камінь, перемовини схвильованих голосів. У наметі позаду себе почув, як Старлінг торкається струн своєї арфи.
— Востаннє я бачив у тебе такий сон, коли ми тільки-но витягли стрілу тобі зі спини, і я думав, що ти помираєш від інфекції.
— Я, мабуть, дуже втомився, — усміхнувся я Блазневі, певний, що він зрозумів. — А ти не втомлений? Я взяв силу в тебе та в Нічноокого.
— Втомлений? Ні. Я почуваюся зціленим. — Він додав, не вагаючись: — Думаю, це тому, що фальшива група втекла з мене, а не меншою мірою і через знання, що ти не відчуваєш до мене ненависті. Ну, й вовк. Він справжнє диво. Я майже постійно його відчуваю.
У нього на обличчі з’явилася дуже дивна усмішка. Я відчував, як він навпомацки тягнеться до Нічноокого. Не мав сили, щоб самостійно використовувати Скілл чи Віт. Та його спроби мене дратували. Нічноокий злегка змахнув хвостом.
Я сонний.
Тож відпочивай, брате.
Я поклав руку на його густе хутро. Він був життям, силою і дружбою, на які я міг покластися. Вовк ще раз повільно метельнув хвостом і опустив голову. Я знову глянув на Блазня і кивнув головою в бік дракона Веріті.
— Що відбувається там, угорі?
— Безумство. І радість. Для всіх, крім Кеттрікен. Думаю, її серце роз’їдають ревнощі, та вона не відходить звідти.
— Що там відбувається? — терпляче повторив я.
— Тобі має бути видніше, — парирував він. — Ти щось зробив із Кеттл. Я зумів зрозуміти частку, але не все. Тоді ти заснув. А Кеттл пішла туди і зробила щось із Веріті. Не знаю що, але Кеттрікен сказала, наче вони через це затремтіли й заплакали. Тоді Веріті зробив щось із Кеттл. І вони обоє почали сміятися, кричати й вигукувати, що це спрацювало. Я зоставався там достатньо довго, аби побачити, як вони обоє накинулися на камінь довкола дракона з долотами, молотками, мечами й усім, що було під рукою. Кеттрікен відтоді сидить тиха, як тінь, і скорботно на них дивиться. Вони не дозволяють їй допомагати. Потім я спустився сюди і знайшов тебе непритомним. Або вві сні. Як тобі більше подобається. Сиджу тут уже давно, стережу тебе і парю чай та ношу м’ясо кожному, хто мене гукне. А тепер ти прокинувся.
Я пізнав у цьому пародію на свій звіт Веріті й не стримав усмішки. Вирішив, що Кеттл допомогла Веріті розблокувати його Скілл, і праця над драконом продовжується. Та Кеттрікен…
— Чого сумує Кеттрікен? — спитав я.
— Хоче бути на місці Кеттл, — пояснив Блазень таким тоном, наче це відомо навіть пришелепуватому. Подав мені тарілку з м’ясом і горнятко чаю. — Як би ти почувався, пройшовши такий довгий і тяжкий шлях лише для того, щоб твоя друга половинка вибрала собі для допомоги когось іншого? Вони з Кеттл раз у раз стрекочуть, як сороки. Заводять усілякі дріб’язкові розмови. Працюють, лупають камінь, а часом Веріті просто стоїть нерухомо, притиснувши руки до дракона. І розповідає їй про кицю своєї матері, Гісспіт, і чебрець, що ріс у саду на вершині вежі. А Кеттл тим часом безперервно розповідає йому про Ґалл, як вона зробила те і се і що вони з Ґалл зробили разом. Я думав, що зупиняться, коли зайде сонце, але це був той єдиний раз, коли Веріті взагалі згадав про існування Кеттрікен. Попросив її принести дров і розкласти вогнище, щоб присвітити. А ще думаю, що він дозволив їй нагострити для себе різець. Чи, може, два.