— Я був пов’язаний із вами Скіллом сильніше, ніж будь-хто інший. У ті дні, коли я тягав весло на «Раріску», ви казали мені, що я — ваша група. Чого ж тепер мене відкидаєте, хоча я можу допомогти, а вам так дуже потрібна допомога?
Веріті зітхнув, гойднувся на п’ятах. Палець не був іще готовим, але я вже міг роздивитися легкі обриси лусок і початок оболонки грізно викривленого кігтя. Я відчував, яким буде цей пазур, — борозенчастим, як кіготь яструба. Мені дуже хотілося сягнути вниз і витягти ці лінії з каменю.
— Припини про це думати, — твердо наполіг Веріті. — Фітце, Фітце, глянь на мене. Послухай мене. Пам’ятаєш, як я вперше взяв у тебе силу?
Я пам’ятав. Тоді я зомлів.
— Тепер я краще знаю свої сили, — відповів я.
Він не звернув уваги на мої слова.
— Ти не знав, що мені пропонуєш, назвавшись тоді людиною короля. Я повірив твоєму слову, наче ти знаєш, що робиш. А ти не знав. Зараз я відверто кажу тобі: ти не знаєш, про що просиш мене. Я знаю, у чому тобі відмовляю. І це все.
— Але, Веріті…
— Фітце Чівелрі, у цій справі король Веріті не почує жодних «але». — Він так різко провів лінію між нами, як майже ніколи досі цього не робив.
Я глибоко вдихнув і не дозволив своєму роздратуванню перерости у гнів. Він знову обережно поклав руку на палець дракона. Якийсь час я прислухався до клацання — клац, клац, клац — долота Кеттл, що вивільняла з каменя драконячий хвіст. При роботі співала стару любовну баладу.
— Мілорде королю Веріті, якби ви зволили сказати мені, чого я не знаю про те, як допомогти вам, то, можливо, я сам зумів би вирішити…
— Це не твоє рішення, хлопче. Якщо справді хочеш мені допомогти, наламай гілля і зроби мітлу. Змети ці уламки та пил. Тяжко стояти навколішках на цій чортівні.
— Я волів би справді допомогти вам, — невтішно пробурмотів я, відвертаючись.
— Фітце Чівелрі! — У голосі Веріті була сувора нота, якої я не чув з часів свого дитинства. Я з острахом обернувся.
— Переходиш межі належного, — відверто сказав він. — Моя королева підтримує цей вогонь і гострить для мене різці. Ти ставиш себе понад таку працю?
У подібних випадках найкращою є коротка відповідь.
— Ні, сер.
— У такому разі зробиш мені мітлу. Завтра. Тим часом, хоч як мені неприємно це казати, ми всі повинні відпочити. Принаймні якийсь час. — Веріті повільно встав, хитнувся, тоді випростався. Ніжно поклав срібну долоню на величезне плече дракона. — До світанку, — пообіцяв йому.
Я очікував, що він покличе Кеттл, але вона вже вставала і потягалася. «Скілл-зв’язок», — подумав я про себе. Їм уже непотрібні слова. Та вони потрібні були його королеві. Він обійшов дракона, підступив туди, де поблизу одного з вогнищ сиділа Кеттрікен. Шліфувала край різця. За хрипким скрипом роботи не почула його м’яких кроків. Веріті якийсь час дивився вниз, на королеву, що сиділа навпочіпки, зайнята працею.
— Міледі, чом би нам не поспати трохи? — тихо запропонував їй він.
Вона обернулася. Покритою сірим пилом рукою змахнула з очей розпатлане волосся.
— Як бажаєш, мілорде, — відповіла йому.
Майже зуміла не показати болю у своєму голосі.
— Я не така втомлена, мілорде королю. Якщо бажаєте, продовжу роботу.
Радість у голосі Кеттл замалим не контрастувала з тоном королеви. Я зауважив, що Кеттрікен на неї й не глянула. А Веріті сказав лише так:
— Інколи краще відпочити ще до того, як втомишся. Якщо ми поспимо, коли темно, краще працюватимемо при денному світлі.
Кеттрікен зробила таку гримасу, наче це була критика в її бік.
— Я могла б розпалити більше вогнищ, мілорде, якщо ти хочеш цього, — обережно промовила вона.
— Ні. Хочу відпочити поруч із тобою. Якщо бажаєш, моя королево.
Це було не більше, ніж обгризені кості справжнього почуття, та вона вхопила й це.
— Так, мілорде. — Мені заболіло, що її тішить такий дріб’язок.
Вона невдоволена, Фітце, і її біль не зостався непоміченим. Даю їй, що можу. Що можу дати безпечно.
Мій король досі так легко мене читав. Я присоромлено побажав їм добраніч і подався до намету. Коли ми підійшли, Нічноокий встав, потягся і позіхнув.
Йдеш полювати?
Стільки м’яса зосталося, навіщо полювати?