Я зауважив, що довкола нього ціла купа свинячих костей. Нічноокий знову влігся між них, затуливши носа хвостом, розкішним, як у всіх вовків. Був таким задоволеним, що на якусь мить я йому позаздрив.
Старлінг вартувала. Сиділа перед наметом, поблизу вогнища, тримаючи на колінах арфу. Минаючи її, я кивнув головою, тоді зупинився, глянув на арфу. Менестрелька радісно підняла її вгору, щоб я міг придивитися.
Блазень перевершив сам себе. Не було ні позолоти, ні завитків із викрутасами, ні інкрустації зі слонової кості чи ебенового дерева, хоч саме це, вважають деякі, вивищує одну арфу над іншою. Були натомість шовковистий блиск заокругленого дерева й витончена різьба. Ця остання якнайкраще підкреслювала шаруватість дерева. Дивлячись на інструмент, я все жадав торкнутися його, потримати. Дерево наче притягало до себе руку. Відблиски вогню танцювали на ньому.
Кеттл теж зупинилася, щоб глянути. Підібгала губи.
— Геть необережний. Колись це його погубить, — зловісно прорекла вона.
Тоді поперед мене пішла до намету.
Хоч я довго вилежувався напередодні, однак провалився в сон, тільки-но вклався. Здається, й недовго проспав, коли почув притишений шерех надворі. Потягся туди Вітом. Люди. Четверо. Ні, п’ятеро, схилом пагорба тихо піднімаються до хатки. Я мало що знав про них, крім того, що вони підступають крадькома, як мисливці. Барріч безшумно сів у темній кімнаті. Підвівся, босоніж підійшов до ліжка Моллі з іншого боку. Став поруч із ним навколішки, легенько торкнувся її руки.
— Баррічу? — На цьому слові їй перехопило подих, вона здивовано чекала.
— Анічичирк, — прошепотів він. — Вставай. Взуйся і добре загорни Неттл, але намагайся не розбудити її. Надворі хтось є, і не думаю, що вони прийшли з добрими намірами.
Я нею пишався. Ні про що не спитала, негайно встала. Натягла сукню поверх нічної сорочки, всунула ноги у взуття. Завинула Неттл у постіль, так що дитина більше скидалася на згорток покривал. Дівчинка не прокинулася.
Тим часом Барріч теж взувся, взяв короткого меча. Вказав Моллі на закрите віконницею вікно.
— Коли я скажу, вилазь через вікно з Неттл. Але не раніше, як я скажу. Думаю, їх п’ятеро.
Моллі кивнула у відблисках вогню. Витягла запоясного ножа, стала між дитиною і небезпекою.
Барріч стояв при дверях, збоку. Вони мовчки чекали приходу напасників. Здавалося, що у цьому чеканні минула ціла ніч.
Двері були взяті на засув, але з такою старою фрамугою з цього небагато користі. Барріч почекав, доки прихідці грюкнуть двічі, а тоді, коли засув почав піддаватися, різко відшарпнув його, тож при наступному натиску двері розчахнулися. Двоє чоловіків, яких це застало зненацька, хитьма ввалилися досередини. Перший упав на долівку, другий на нього, а Барріч прохромив мечем обох по черзі. Тим часом у дверях з’явився третій.
Цей був здоровенним, рудоволосим і рудобородим. Увірвався з ревом, наступаючи на двох поранених, що корчилися під його чобітьми. Мав довгого меча, гарну зброю. Його зріст і клинок давали йому майже вдвічі довший засяг, як у Барріча. Товстун позаду нього заверещав:
— Іменем короля! Ми прийшли по шльондру бастарда-віттера! Кидай зброю і відійди!
З його боку розумніше було б не роздмухувати гнів Барріча, що й так уже палав яскравим вогнем. Барріч майже знічев’я опустив клинок, прикінчив одного з чоловіків на долівці, а тоді знову підняв меча, захищаючись від рудобородого. Рудобородий відступив, шукаючи місця, де міг би використати перевагу, яку давав йому довший меч. Барріч не мав іншого вибору, окрім як піти за ним, бо, коли б той зміг змахнути мечем, у Барріча було б небагато шансів. У двері відразу ж ускочили товстун та жінка. Барріч на них і не глянув.
— Моллі! Як я казав!
Та була вже біля вікна. Стискала Неттл, що залементувала зі страху. Вистрибнула на стільця, ривком розчахнула віконниці, перекинула ногу через вікно. Барріч був зайнятий рудобородим, коли ззаду до нього підбігла жінка і встромила ножа йому в спину, знизу. Барріч хрипко скрикнув і гарячково відбив удар довгого меча. Моллі вже перекинула й другу ногу і саме вистрибувала назовні, як товстун метнувся через кімнату й вихопив Неттл їй із рук. Я почув, як Моллі шалено кричить від жаху.
Тоді вона зникла в темряві.
Невіра. Я відчував Баррічеву невіру майже так само виразно, як і власну. Жінка витягла ножа йому зі спини, замахнулася, щоб ударити знову. Злість допомогла йому відігнати біль, він обернувся, провів вістрям меча їй по грудях, повернувся до рудобородого. Та той уже відступив. Його меч далі був напоготові, але він стояв нерухомо. Заговорив товстун: