— Дитина в нас. Кидай меча, або вона помре тут і зараз. — Стрільнув очима на жінку, що стискала пальцями рану на грудях. — За нею. Негайно!
Вона зиркнула на нього, але пішла без нарікань. Барріч навіть не дивився, як та виходить. Не зводив очей із дитини, яка голосно плакала в руках товстуна. Кінчик його меча поволі опустився на підлогу. Рудобородий вищирився.
— Чому? — спитав Барріч, наче ні про що не здогадувався. — Що ми такого зробили, щоб на нас нападати й погрожувати вбити мою дочку?
Товстун глянув на почервоніле личко дитини, яка заходилася плачем у нього в руках.
— Вона не твоя, — сказав глузливо. — Це виплодок бастарда-віттера. Маємо в цьому цілковиту певність.
Високо підняв Неттл, ніби хотів жбурнути її на підлогу. Пильно дивився на Барріча. Той скрикнув, — наполовину люто, наполовину благально. Випустив меча. Поранений чоловік біля дверей застогнав і спробував сісти.
— Вона лише маля, — хрипло мовив Барріч. Я відчував тепло крові, що пливла йому по спині та стегнах, наче це була моя власна кров. — Відпустіть нас. Ви помиляєтеся. Кажу вам, вона моєї крові і нічим не загрожує вашому королю. Прошу. Я маю золото. Віддам його вам. Але відпустіть нас.
Барріч, що за звичайних часів плюнув би і став на смертний бій, випустив меча і благав пощади заради моєї дитини. Рудобородий зареготав, та Барріч навіть не повернувся в його бік. Далі регочучи, чоловік підійшов до стола і знічев’я запалив свічки у світильнику. Потім підняв його, оглянув потрощену кімнату. Барріч не міг відвести очей від Неттл.
— Вона моя, — тихо і майже розпачливо промовив він.
— Годі брехати, — зневажливо кинув товстун. — Це дитина бастарда-віттера. Така ж сплюгавлена, як він.
— Все правда. Така вона й є.
Всі погляди звернулися до дверей. Там стояла Моллі, бліда, задихана. Її права рука почервоніла від крові. Притисла до грудей великий дерев’яний ящик. З нього долинало зловісне дзижчання.
— Сука, яку послали за мною, мертва, — хрипко промовила Моллі. — Як будете й ви зараз, якщо не кинете зброї і не звільните моєї дитини та мужчину.
Товстун недовірливо вищирився. Рудобородий здійняв меча.
Її голос лише ледь здригнувся, коли вона додала:
— Дитина, звичайно, віттерка. Я теж. Мої бджоли нам не зашкодять. Та тільки скривдите когось із нас, як вони здіймуться і летітимуть за вами, не давши вам жодного шансу. Помрете від мільйона пекучих жал. Гадаєте, ваші мечі врятують вас від моїх бджілок і нашого з ними Віту?
Переводила погляд з обличчя на обличчя. Її очі блищали від грізного гніву, вона притискала до себе важкий дерев’яний вулик. Одна бджола вибралася назовні, з сердитим дзижчанням облетіла кімнату. Рудобородий не зводив з неї очей, хоча й спромігся гукнути:
— Я в це не вірю!
Барріч міряв очима відстань до свого меча, а Моллі тим часом тихо, майже сором’язливо спитала:
— Ні? — Дивно посміхнулася, ставлячи вулик на долівку. Зазирнула рудобородому в очі, підняла віко вулика. Опустила руку всередину — товстунові аж дух забило, — а коли витягла, та була немов у рукавичці, так її обліпили бджоли. Моллі закрила віко, випросталася. Глянула на бджіл, що покривали їй руку, тихо сказала: — Той із рудою бородою, маленькі. — Тоді простягла руку, наче складала дарунок.
На мить усе завмерло, потім бджоли злетіли, і всі безпомильно відшукали рудобородого. Він сахнувся від першої бджоли, але тут повз нього з дзижчанням пролетіли інші, а тоді закружляли довкола.
— Відклич їх — або вб’ємо дитину! — вигукнув він зненацька. Даремно намагався відігнати бджіл, махаючи світильником, який досі тримав у руках.
Моллі натомість різко схилилася, вхопила вулик і підняла його якомога вище.
— Однаково її вб’єте! — крикнула вона, її голос зламався на цих словах. Труснула вуликом, а дзижчання потривожених бджіл переросло в гучне гудіння. — Маленькі, вони вб’ють моє дитя! Коли я вас відпущу, відомстіть за нас!
Випроставши руки, підняла вулик ще вище, збираючись жбурнути його на підлогу. Поранений чоловік біля її ніг голосно зойкнув.
— Стій! — вереснув товстун. — Ми віддамо тобі дитину!
Моллі завмерла. Всі розуміли, що довго вона вулик не втримає. Наказала їм, — напруженим голосом, але спокійно:
— Віддай дитину моєму мужчині. І нехай вони обоє до мене підійдуть. А то всі ви помрете, певною і страшною смертю.
Товстун сумнівно глянув на рудобородого. Зі світильником в одній руці та мечем у другій, рудобородий відступив від столу, та бджоли далі кружляли й дзижчали довкола нього. Махав руками, але це тільки сильніше їх дратувало.