— Король Регал уб’є нас, коли ми провалимось!
— То помріть від моїх бджіл, — порадила Моллі. — Їх тут сотні, — тихо додала вона. Майже спокусливим тоном описала: — Залізуть вам під сорочки і штани. Вчепляться у волосся й жалитимуть. Заповзуть у вуха й ніс і жалитимуть, жалитимуть. А коли закричите, наб’ються в рот, десятки щетинистих тіл, дзижчатимуть і кусатимуть язика, доки він перестане поміщатися в роті. Помрете, давлячись ними!
Здається, ця картина справила вирішальний вплив. Товстун перетнув кімнату, підійшов до Барріча, ввіпхнув йому до рук немовля, що й досі кричало. Рудобородий гнівно зиркнув, але нічого не сказав. Барріч узяв Неттл, але не забув також схилитися і підняти меча. Моллі глянула на рудобородого.
— Ти. Стань коло нього. Баррічу. Винеси Неттл надвір. Забери її туди, де ми вчора збирали м’яту. Якщо змусять мене діяти, не хочу, щоб вона це бачила. А то ще злякається бджіл, своїх вірних слуг.
Барріч послухався. З усіх речей, які я бачив тієї ночі, ця була найнеймовірнішою. Коли він вийшов, Моллі повільно відступила до дверей.
— Не йдіть за нами, — застерегла вона непроханих гостей. — Мої Віт-бджілки стерегтимуть одразу ж за дверима.
Востаннє труснула вуликом. Гудіння наросло, кілька чергових бджіл із сердитим дзижчанням вилетіло до кімнати. Товстун завмер на місці, а рудобородий здійняв меча, ніби це могло його захистити. Чоловік на підлозі уривчасто скрикнув і відповз, коли вона, задкуючи, вийшла. Зачинила за собою двері, сперла об них вулик. Зняла з нього кришку, копняком перевернула його, а тоді обернулася і побігла в ніч.
— Баррічу! — тихо покликала вона. — Я йду.
Повернула не на дорогу, а в ліс. Не озиралася.
— Повертайся, Фітце. — Це було не скіллення, а тихий голос Веріті поблизу мене. — Ти бачив, що вони в безпеці. Більше не дивись, щоб інші не вгледіли їх твоїми очима і не знали, куди вони пішли. Краще, якщо ти й сам цього не знатимеш. Повертайся.
Я розплющив очі. У наметі була напівтемрява. Не лише Веріті, а й Кеттл сиділа біля мене. Її губи стислися у рівну несхвальну лінію. Обличчя Веріті мало суворий вигляд, та було на ньому й розуміння. Заговорив, перш ніж я зумів це зробити.
— Якби я знав, що ти сам їх шукав, дуже б на тебе сердився. Та тепер скажу відверто. Краще тобі нічого про них не знати. Геть нічого. Якби ти послухався мене, коли я вперше тобі це порадив, нікому з них не загрожувало б те, що трапилося цієї ночі.
— Ви обоє це бачили? — тихо спитав я.
На якусь мить відчув зворушення. Вони обоє так дбали про мою дитину.
— Вона ж і моя спадкоємиця, — невблаганно зазначив Веріті. — Гадаєш, я міг би стояти осторонь і нічого не робити, якби їй завдано шкоди? — Хитнув до мене головою. — Тримайся від них подалі, Фітце. Задля нашої безпеки. Ти розумієш?
Я кивнув. Його слова не могли мене засмутити. Я вже й так вирішив, що не намагатимусь дізнатися, куди Моллі з Баррічем забрали Неттл. Але не тому, що вона була спадкоємицею Веріті. Вони з Кеттл підвелися та вийшли з намету. Я знову натяг на себе покривала. Блазень, що напівлежав, спершись на лікоть, теж уклався.
— Розповім тобі завтра, — сказав я.
Він мовчки кивнув головою, очі на блідому обличчі широко розплющені. Влігся зручніше, думаю, що відразу й заснув. Я лежав, дивлячись у темряву. Нічноокий ліг поруч зі мною.
Захищатиме твоє вовченя як власне, — спокійно зауважив він. — Це зграя.
Він хотів розрадити мене цими словами. Та я не потребував розради. Натомість простяг руку, поклав йому на загривок.
Ти бачив, як вона їх нажахала? — гордо похвалився я.
Найславніша з вовчиць, — погодився Нічноокий.
Коли Старлінг розбудила нас із Блазнем на нашу варту, я почувався так, наче взагалі не спав. Вийшов із намету, потягаючись і позіхаючи, а ще підозрюючи, що у вартуванні немає потреби. Але решта ночі була приємно лагідною, і Старлінг залишила нам м’ясної юшки, яка умлівала на краю вогнища. Я вже випив пів кухля, коли нарешті вийшов Блазень.
— Увечері Старлінг показала мені свою арфу, — сказав я йому замість привітання.
Він самовдоволено всміхнувся.
— Примітивна робота. Ах, це був один із його ранніх витворів, скажуть про це колись, — зі вдаваною скромністю додав він.
— Кеттл каже, що ти необережний.
— Цілковито, Фітце. Що ми тут робимо?
— Я? Що мені наказано. Коли моя варта закінчиться, рушаю на пагорби, аби наламати гілля для мітли. Щоб змітати кам’яні уламки з-під ніг Веріті.