Я заплющив очі. Був змучений, майже виснажений. Веріті перестерігав мене, щоб я не скіллив без необхідності. Та, мабуть, не трапиться нічого поганого, якщо я спробую глянути на Моллі. Тільки щоб її побачити, на мить, упевнитися, що в неї все добре… Найімовірніше, мені навіть не вдасться її побачити. Та кому зашкодить, якщо я спробую, просто на мить?
Це повинно бути легко. Я без зусиль згадав усе про неї. Так часто вдихав її запах, що складався з трав, якими вона ароматизувала свої свічки, і свіжих пахощів її теплої шкіри. Я знав кожен відтінок її голосу, як він глибшав, коли вона сміялася. Міг достеменно згадати лінію її щелепи, те, як вона зводила вгору підборіддя, коли гнівалася на мене. Знав глянцевий полиск її розкішного каштанового волосся, сяйво темних очей. Цілуючи мене, прикладала долоні мені до щік і притискала до себе моє обличчя… Я сам підвів долоню до обличчя, прагнучи торкнутися її руки, піймати і вже не відпускати. Натомість я відчув рубець шраму. Дурні сльози напливли до очей. Я кліпнув, змахуючи їх, полум’я розпливлося, на мить, аж доки зір знову не погострішав. «Я втомився», — сказав собі. Надто втомився, щоб намагатися знайти Моллі своїм Скіллом. Мушу спробувати трохи подрімати. Я намагався відділитися від цих надто людських емоцій. Але ж це їх я вибрав, вирішивши знову стати людиною. Може, розумніше було б зостатися вовком. Тварини, напевне, ніколи нічого такого не відчувають.
У цю мить під небом ночі одинокий вовк підвів носа вгору і завив, пронизуючи темряву своєю самотністю та розпачем.
Розділ 4. Річкова дорога
Бак — найстаріше з Шести герцогств. Має берегову лінію, що тягнеться відразу ж від Високих Пагорбів на півдні, огинає гирло Оленячої ріки та Оленячу затоку. Острів Оленячого Рогу теж є частиною герцогства Бак. Заможність цього герцогства походить із двох джерел: багатих ловецьких угідь, де завжди рибалили місцеві мешканці, та морської торгівлі, що Оленячою рікою постачала внутрішнім герцогствам усе їм потрібне. Оленяча ріка широка, вона вільно звивається у своєму руслі, а навесні часто заливає прибережні низини. Течія така сильна, що завжди лишається вільна від криги судноплавна смуга води. Повністю ріка замерзала лише під час чотирьох найсуворіших зим. У верхів’я ріки пливуть товари не лише із герцогства Бак, а й із Ріппону та Шокзу, не згадуючи вже про більш екзотичні вантажі з Держав Чалседу чи від Бінгтаунських Купців. У низ ріки пливе все, що можуть запропонувати внутрішні герцогства, а ще коштовні хутра і бурштин, які продає Гірське королівство.
Я вирвався зі сну від того, що Нічноокий ткнув мене у щоку холодним носом. Та навіть і тоді не прокинувся цілковито, а раптом почав усвідомлювати світ довкола себе. У голові мені стукотіло, обличчя задерев’яніло. Коли я змусив себе сісти на підлозі, від мене відкотилася порожня пляшка з-під бузинового вина.
Дуже міцно спиш. Ти хворий?
Ні. Просто дурний.
Я ніколи не помічав, щоб ти через це міцно спав.
Він знову штурхонув мене носом, а я його відштовхнув. На мить сильно заплющив очі, тоді знову їх розплющив. Жодних змін на краще. Я докинув ще кілька хмизин до жару від вчорашнього вогню.
— Вже ранок? — сонно спитав я вголос.
Щойно почало сіріти. Нам треба повернутися на кроляче місце.
Йди першим. Я не голодний.
Дуже добре. — Він рушив, тоді затримався у проймі дверей. — Не думаю, що спання в хаті пішло тобі на користь.
Потім зник за порогом, як розмитий сірий рух. Я повільно вклався наново та заплющив очі. Хотів ще трохи поспати.
Коли я знову прокинувся, крізь відчинені двері лилося денне світло. Трохи пошукавши Вітом, я знайшов ситого вовка, що дрімав на поплямованому тінями осонні між двома могутніми коренями дуба. Нічноокий не вважав ясних сонячних днів вдалими. Сьогодні я з ним погодився, проте змусив себе повернутися до вчорашнього рішення. Почав прибирати в хатині. Тут мені спало на думку, що я, мабуть, ніколи більше не побачу цього місця. І все-таки за звичкою закінчив підмітання. Вичистив попіл із каміна, наклав туди свіжих дров. Якщо хтось прийде сюди, шукаючи притулку, знайде все наготовленим. Я зібрав свій уже сухий одяг і виклав на стіл усе, що мав забрати з собою. Жалюгідно мало, тим паче що це й усе моє майно. Та коли я подумав, що мушу нести все це на власних плечах, то речі здалися мені аж надто численними. Я пішов до струмка, щоб напитися і вмитися, а тоді вже братися за складання свого добра у спідручний пакунок.