— Ах. Ось вона — робота, гідна Каталізатора. А як ти гадаєш, що має робити Пророк?
— Можеш пророкувати, коли буде закінчено дракона. Боюся, доки це не станеться, ми не зможемо думати ні про що інше.
Блазень наполегливо захитав головою.
— Що? — зажадав я.
— Мені не здається, що нас покликано сюди, аби майструвати мітли й арфи. Як на мене, це затишшя, друже. Затишшя перед бурею.
— Дякую, що підбадьорив, — похмуро кинув я. Але про себе замислився, чи він, бува, не має рації.
— Розкажеш мені, що трапилося цієї ночі?
Коли мій виклад добіг кінця, Блазень сидів, зашкірившись.
— Здогадлива дівиця, — гордо зауважив він. Тоді схилив голову у мій бік. — Думаєш, маленька буде віттеркою? Чи матиме талант до Скіллу?
Я й так безнастанно про це думав.
— Сподіваюся, ні, — відповів негайно. А тоді задумався над власними словами.
Заледве почало світати, коли Веріті з Кеттл повставали. Обоє, стоячи, випили по кухлику юшки, забрали з собою в’ялене м’ясо і скерували кроки назад до дракона. Кеттрікен теж вийшла з намету Веріті. Її очі запалися, вуста склалися у виразі поразки. Випила лише пів кухлика, відставила його. Повернулася до намету і вийшла з покривалом, переінакшеним у торбу.
— На дрова, — рівним тоном сказала вона, побачивши мою здивовано зігнуту брову.
— Тоді й ми з Нічнооким теж можемо піти з вами. Мушу наламати гілля на мітлу та знайти держака. А він мусить робити ще щось, окрім як їсти й товстішати.
А ще ти боїшся йти до лісу без мене.
Якщо в тутешніх лісах багато таких свиней, ти маєш цілковиту рацію.
Може, Кеттрікен візьме свого лука?
Та не встиг я обернутися, щоб підказати їй цю ідею, як вона вже метнулася по нього до намету.
— На випадок, якщо зустрінемо іншу свиню, — сказала мені, виходячи.
Та це виявилася спокійна подорож без жодних пригод. Місцевість за каменярнею була горбистою і приємною. Ми зупинилися над струмком, щоб напитись і вмитися. Я побачив блискучих мальків у воді, а вовк негайно ж запрагнув порибалити. Я запевнив його, що так ми і зробимо, тільки-но я зберу гілля на мітлу. Тож він ішов мені по п’ятах, хоч без особливого бажання. Я зібрав гілля на мітлу і знайшов рівну довгу палицю на держак. Тоді ми наповнили торбу Кеттрікен хмизом. Я наполіг, що сам нестиму хмиз, аби Кеттрікен мала вільні руки, якщо доведеться стріляти. Повертаючись до табору, ми затрималися над струмком. Я шукав місця, де б рослини перевисали з берега у воду. Невдовзі ми знайшли таке. Тоді збавили більше часу, ніж я планував, ловлячи рибу руками. Кеттрікен ніколи раніше такого не бачила, та, трохи помучившись, оволоділа цією хитрістю. У струмку водилися форелі, різновид, який досі мені не траплявся, з рожевими черевцями. Ми піймали десяток, я відразу ж їх випатрав, а Нічноокий хапав нутрощі так швидко, що я ледве встигав чистити. Кеттрікен настромила улов на вербовий прут, і ми повернулися до табору.
Я не усвідомлював, наскільки ця тиха інтерлюдія заспокоїла мені душу, доки ми не побачили чорну колону, що стерегла пащу входу до каменярні. Вона здавалася зловіснішою, ніж будь-коли раніше. Як темний палець, із докором піднятий угору, аби застерегти мене, що це, може, й затишшя, але буря вже на підході. Проходячи повз неї, я ледь здригнувся. Здається, моя вразливість на Скілл знову наростала. Колона спокусливо променіла контрольованою силою. Майже всупереч власній волі я зупинився, придивився до вирізаних на ній символів.
— Фітце? Ти йдеш? — покликала мене Кеттрікен.
Тільки тоді я зрозумів, як довго витріщався на колону. Поквапився наздогнати своїх супутників і приєднався до них, коли вони минали дівчину на драконі.
Я свідомо уникав цього місця, відколи Блазень до неї доторкнувся. Зараз із почуттям провини глянув угору, де й досі на її бездоганній шкірі виблискував срібний відбиток пальця.
— Ким ти була і чому зробила таку сумну статую? — спитав я її.
Та кам’яні очі дівчини лише благально дивилися на мене з покритого сльозами обличчя.
— Може, не зуміла закінчити свого дракона, — припустила Кеттрікен. — Дивись, його задні лапи та хвіст так і зосталися в камені. Може, тому ця фігура така сумна.
— Вона з самого початку мусила висікти її сумною, бачите? Хай би як її закінчила, верхня частина була б такою ж.
Кеттрікен задумливо глянула на мене.
— Ти досі не віриш, що дракон Веріті злетить, коли він його завершить? Бо я вірю. Звичайно, у що ж мені ще вірити?
Я хотів сказати їй, що, на мою думку, це байка, яку менестрелі розповідають дітям. Але останні слова королеви змусили мене прикусити язика.