— Я відчуваю таке саме життя у дівчині на драконі, в каменярні, — підтвердив я.
Веріті сумно похитав головою.
— Бідолашна, боюся, що для неї нічого не можна зробити. Затялася зберегти свою людську подобу, пошкодувала її, тож не зуміла заповнити дракона. Вона так, мабуть, і зостанеться там назавжди. Я взяв до серця це застереження, хоч якась користь з її помилки. Заповнюючи свого дракона, я нічого не пошкодую. Хіба ж не було б це жалюгідним закінченням: зостатися лише із загрузлим драконом, зайшовши так далеко і стільки всього принісши в жертву? Принаймні цієї помилки я не зроблю.
Він відкусив шматок в’яленого м’яса й замислено прожував його.
Я мовчав. Знову не розумів, про що він каже. Інколи все, що я міг зробити, — це чекати, доки думки Веріті повернуть його до теми, яка мала б сенс. Я помітив, що на чолі в нього з’явилася нова срібна смуга, наче він машинально обтер піт. Веріті проковтнув м’ясо.
— Ще залишилися якісь трави для чаю? — спитав він, а тоді додав: — Хочу, щоб ти повернувся до драконів. Хочу, щоб ти перевірив, чи можеш використати свій Віт зі Скіллом, аби їх розбудити. Коли я там був, то, хоч як старався, не виявив життя у жодному з них. Боявся, що вони надто довго спали й виголодніли до смерті, живлячись лише власними снами, аж доки від них нічого не зосталося.
Старлінг залишила жменьку зів’ялої кропиви та м’яти. Я обережно вклав їх до казанка, залив гарячою водою. Доки чай заварювався, я перебирав свої думки.
— Ви хочете, щоб я використав Віт і Скілл, аби розбудити статуї драконів. Як?
Веріті знизав плечима.
— Не знаю. Попри все, що розповіла мені Кестрел, у моїх знаннях про Скілл усе ще багато прогалин. Коли Гален украв книжки Солісіті та повністю припинив наше з Чівелрі навчання, то завдав нам майстерного удару. Я постійно повертаюся до цього подумки. Чи він уже тоді плів інтриги, щоб забезпечити трон своєму напівбратові, чи просто жадав влади для себе? Ніколи не довідаємось.
Тоді я сказав те, чого зроду досі не говорив.
— Я дечого не розумію. Кеттл казала, що, вбивши Каррода Скіллом, ви завдали шкоди самому собі. А втім, ви спорожнили Галена і, здається, ніяк через це не постраждали. І, гадаю, Серена та Джастін теж не почувалися зле, висмоктавши короля.
— Висмоктування чийогось Скіллу — не те саме, що вбивство вибухом Скіллу. — Він гірко реготнув. — Я робив і те, й те, тож знаю різницю. Наприкінці Гален волів радше померти, ніж віддати мені всю свою силу. Підозрюю, що мій батько зробив такий самий вибір. Ще підозрюю, що він зробив це, аби вони не довідалися, де я. Можемо тільки здогадуватися, які таємниці захищав Гален, помираючи. — Глянув на м’ясо, яке тримав у руці, відклав його. — Та теперішній наш клопіт — це пробудження Старійшин. Фітце, озирнувшись довкола, ти бачиш гарний і погожий день. А я бачу спокійне море і сприятливий вітер, що жене червоні кораблі до наших берегів. Доки я тут лупаю камінь, шкребу і працюю, людей Шести герцогств убивають і перековують. Не кажучи вже про те, що Регалові війська плюндрують і палять прикордонні гірські села. Батько моєї королеви стає до бою, щоб захистити свій народ від армій мого брата. Яка це для мене мука! Якби ти зумів підняти драконів на їхній захист, вони могли б злетіти негайно.
— Я волів би не братися за справу, не знаючи, що для цього потрібно, — почав було я, але Веріті зупинив мене, усміхнувшись.
— Здається, вчора ти саме про це і просив, Фітце Чівелрі.
Тут він мене піймав.
— Ми з Нічнооким вийдемо завтра вранці, — запропонував я.
Веріті насупився.
— Не бачу сенсу зволікати. Для тебе це недовга подорож, досить просто пройти крізь колону. Та вовк не зможе це зробити. Йому доведеться зостатися тут. Я хочу, щоб ти рушив уже.
Він так спокійно наказав мені йти без вовка. Радше я пішов би геть голим.
— Уже? Негайно?
— Чом би й ні? Ти можеш дістатися туди за кілька хвилин. Глянь, що зумієш зробити. Якщо доб’єшся успіху, я про це знатиму. Якщо ні, повернися до нас увечері через колону. Ми нічого не втрачаємо, пробуючи.
— Думаєте, Регалова група не становить уже загрози?
— Там вони не більша загроза для тебе, ніж тут. А тепер іди.
— Мені почекати, доки повернуться інші, і сказати їм, куди я йду?
— Я сам їм скажу, Фітце Чівелрі. Зробиш це для мене?
На таке запитання можлива тільки одна відповідь.
— Так. Уже йду. — Я завагався востаннє. — Щоправда, не знаю, як використовувати колону.
— Це не складніше за двері, Фітце. Поклади на неї долоню, а вона притягне твій Скілл. Ось цей символ. — Нарисував його пальцем на куряві. — Він переносить в оселище драконів. Просто торкнися його рукою і проходь. А це — ще один рисунок на куряві — знак каменярні. Він поверне тебе назад. — Здійняв темні очі, спокійно на мене глянув. Чи в цьому погляді було випробування?