— Я мав би знати, що можу це зробити.
Він майже усміхнувся. Тоді підніс меча перед очі стражника.
— Коли будеш готовим, — тихо сказав він.
Те, що трапилося далі, було для мене несподіванкою. Солдат упав навколішки, кинувши меча на траву перед собою.
— Мій королю. Я знаю, хто ви, навіть якщо ви мене не знаєте. — У цих схвильованих словах виразно відчувався бакійський акцент. — Мілорде, нам сказали, що ви померли. Померли, бо ваша королева та бастард змовилися проти вас. Це їх ми тут знайдемо, так нам сказано. Я прийшов сюди, щоб за вас помститися. Я добре служив вам у Баку, мій пане, а якщо ви живі, то й далі служитиму моєму королю.
Веріті глянув на нього при непевному світлі смолоскипа.
— Ти Тіґ, правда? Ріверів син?
Очі солдата розширилися, коли Веріті пізнав його.
— Таґ, мій пане. Служу моєму королю, як служив мій батько.
Його голос ледь тремтів. Не зводив темних очей з вістря меча, який Веріті націлив у нього.
Веріті опустив клинок.
— Кажеш правду, хлопче? А може, просто хочеш порятувати свою шкуру?
Юний солдат глянув угору, на Веріті, і зважився усміхнутися.
— Мені нема чого боятися. Принц, якому я служив, ніколи не здійняв би меча на беззбройного, що стоїть перед ним на колінах. Смію сказати, що й король цього не зробить.
Можливо, інші слова не переконали б Веріті. Попри втому, він усміхнувся.
— Тож іди, Таґу. Якомога швидше і якомога тихіше, бо ті, хто тобою скористався, уб’ють тебе, дізнавшись, що ти мені вірний. Повертайся до Баку. А по дорозі, і коли дістанешся туди, кажи всім, що я повернуся. Що приведу з собою свою добру та істинну королеву, щоб посадити її на престол, а після мене сяде мій наступник. А діставшись Оленячого замку, стань перед очі дружини мого брата. Скажи леді Пейшенс, що я тобі довіряю і віддаю їй на службу.
— Так, мій королю. Королю Веріті?
— Слухаю.
— Надходять більші війська. Ми лише авангард… — Стражник замовк. Ковтнув слину. — Нікого не звинувачую у зраді, а вже щонайменше вашого ж брата. Але…
— Не клопочися цим, Таґу. Те, про що я тебе попросив, для мене важливе. Йди швидко і уникай сутичок дорогою. Та принеси ці звістки, як я тебе просив.
— Так, мій королю.
— Негайно, — підказав Веріті.
І Таґ підвівся, підняв свого меча, сховав його в піхви та рушив у темряву.
Веріті обернувся, його очі зблиснули тріумфом.
— Ми це зробимо! — тихо сказав він мені.
Стрімким жестом вказав на колону. Я потягся рукою до символу, ляснув по ньому, і Скілл ухопив мене. Веріті пройшов слідом за мною.
Розділ 37. Годівля дракона
У середині літа того останнього року ситуація в Шести герцогствах стала безнадійною. Твердиню Оленячого замку, яку пірати довго оминали, зненацька було обложено. Від середини зими вони володіли островом Оленячого Рогу з його сторожовими вежами. Фордж, себто Ковальня, перше поселення, що стало жертвою перековування, — це лихо було назване його іменем, — давно вже стало пристанищем червоних кораблів, де вони поповнювали свої водні запаси. Вже певний час кружляв поголос про вітрильники остров’ян, які кидали якір біля острова Скрім, там начебто кілька разів бачено й невловимий «білий корабель». Більшу частину весни жоден корабель не впливав до Оленячої затоки і не випливав із неї. Це придушення торгівлі було відчутним не лише в герцогстві Бак, а й у всіх торгових селищах на ріках Оленячій, Ведмежій та Синій. Червоні кораблі раптом стали реальністю для купців і лордів Тілту та Ферроу.
Та в день середини літа червоні кораблі підійшли до міста Баккіп. Припливли глибокої ночі після кількох тижнів оманливої тиші. Населення обложеного міста затято захищалося, та досі це були вже виголоднілі й розорені люди. Майже всі дерев’яні будови міста спалено дощенту. Частка жителів міста, яким вдалося втекти стрімкими вулицями до Оленячого замку, за оцінками, не перевищувала чверті. Хоча лорд Брайт намагався відновити й забезпечити замок, тижні щільної облоги збирали своє жниво. Глибокі криниці Оленячого замку забезпечували обложених свіжою водою, але всього іншого бракувало.
Катапульти та інші військові машини десятиліттями захищали гирло Оленячої ріки, але лорд Брайт перекинув їх на захист самого Оленячого замку. Ніким не стримані, червоні кораблі рушили у верхів’я ріки, несучи вглиб Шести герцогств війну та перековування, наче отруту, що поширюється жилою і досягає серця.
Коли ж червоні кораблі стали загрозою для самого Трейдфорда, лорди Ферроу та Тілту постали перед відкриттям, що більшу частину армії Шести герцогств послано в глибину суходолу, до Синього озера і ще далі, під самі кордони Гірського королівства. Нобілі цих герцогств зненацька виявили, що їхні надвірні війська — це все, що стоїть між ними і смертю та руїною.