Я вийшов з колони і відразу ж потрапив до кола шаленців. Першим, що трапилося, було таке: вовк з усієї сили вдарив мене в груди, відкинувши назад. Тож Веріті, з’явившись із колони, ледь не впав на мене.
Я зробив так, що вона мене зрозуміла! Дав їй знати, що ти в небезпеці, а вона змусила його піти по тебе. Я зробив так, що вона мене зрозуміла, вона мене зрозуміла! — Нічноокий шаленів, наче цуценя. Тицьнувся мордою мені в обличчя, куснув за носа, тоді впав на землю поруч зі мною, наполовину вклавшись мені на коліна.
— Він розворушив дракона! Ще не розбудив, але я відчув один порух! Ми ще можемо розбудити їх усіх!
Це Веріті зі сміхом вигукував іншим добру новину, спокійно проходячи над нами обома. Підняв угору свого блискучого меча, мов кидав виклик місяцеві. Я гадки не мав, про що він. Тому просто сидів, випроставшись, на землі й витріщався на них. Блазень був блідим і втомленим. Кеттрікен, як завжди, дзеркало свого короля, усміхалася його посмішкою, ділячи його торжество. Старлінг дивилася на нас усіх жадібними очима менестреля, закарбовуючи в пам’яті кожну подробицю. А Кеттл, чиї долоні та кисті були тепер срібними, обережно опустилася на коліна біля мене і спитала:
— З тобою все гаразд, Фітце Чівелрі?
Я глянув на її руки, покриті магією.
— Що ви зробили? — спитав її.
— Тільки те, що було необхідно. Веріті забрав мене до ріки в місті. Відтепер наша праця пробігатиме швидше. Що з тобою трапилося?
Я не відповів. Натомість прошив Веріті поглядом.
— Ви відіслали мене, щоб я не пішов за вами! Знали, що я не зумію розбудити драконів, але хотіли усунути мене з дороги! — Я не міг приховати обурення й жалю, які відчував.
Веріті послав мені одну зі своїх давніх посмішок і відповів без усякого шкодування:
— Ми добре знаємо один одного, чи не так? — Це й усе, що він зволив кинути мені замість перепросин. Тоді його усмішка поширшала. — Так, доручення, з яким я тебе послав, було дурним. Але дурнем виявився я, бо ти зробив це. Розбудив одного дракона чи принаймні розворушив його.
Я захитав головою.
— Так, ти це зробив. Ти напевно відчув хвилі Скіллу ще до того, як я до тебе дістався. Що ти зробив, аби його розворушити?
— На кам’яних кабанячих іклах загинув чоловік, — рівним сухим тоном промовив я. — Може, саме так і будять драконів. Смертю. — Я не міг висловити болю, який відчував.
Веріті взяв те, що мало бути моїм, і віддав його Кеттл. Він завинив цю Скілл-близькість мені, а не комусь іншому. Хто ще зайшов так далеко і так багато йому віддав? Як міг він не допустити мене до висікання свого дракона?
Це був справдешній Скілл-голод, але тоді я не знав цього. У той час я відчував лише, як досконало він пов’язаний із Кеттл і як твердо відштовхує мене, забороняючи приєднатися до цього зв’язку. Відгородився від мене так, наче я був Регалом. Я покинув дружину й дитя, перетнув усе королівство Шести герцогств, щоб йому служити, а тепер він мене відкинув. Це мене він мав узяти над річку, бути поруч зі мною, коли я напуватимусь магією. Я ніколи не здогадувався, що спроможний на такі ревнощі. Нічноокий припинив гарцювати довкола Кеттрікен, повернувся до мене, всунув голову мені під пахву. Я потер йому горлянку, притулив. Він принаймні був моїм.
Вона мене зрозуміла, — схвильовано повторив він. — Я зробив так, що вона зрозуміла, а йому сказала, що він мусить іти.
Кеттрікен підійшла до мене й зізналася:
— Я мала дуже сильне відчуття, що тобі потрібна допомога. Довелося довго наполягати, але врешті Веріті покинув дракона й пішов до тебе. Ти поранений?
Я поволі звівся на ноги, струсив із себе пил.
— Поранена тільки моя гордість, бо мій король повівся зі мною, як із дитиною. Міг би й сказати, що воліє товариство Кеттл.
Якийсь спалах в очах Кеттрікен нагадав мені, з ким я розмовляю. Та вона приховала, що її гордість поранена, як і моя. Промовила лишень:
— Ти казав, що було вбито чоловіка?
— Не я його вбив. У темряві він упав на кам’яні кабанячі ікла, і ті його прохромили. Але я не бачив жодного поруху драконів.
— Не смерть, а пролите життя, — сказала Кеттл Веріті. — Це можливо. Як запах свіжого м’яса, що будить виголоднілого майже до смерті пса. Вони голодні, мій королю, та їх ще можна розбудити. Якщо ви знайдете спосіб нагодувати їх.