Повертаючись від струмка, я міркував, як нарікатиме Нічноокий на денну подорож. Помітив, що запасні штани якось упали і тепер лежать на порозі хатки. Я схилився, підняв, зайшов, кинув їх на стіл. Раптом зрозумів, що був не сам.
Штани на порозі мали б мене перестерегти, але я став необережним. Минуло надто багато часу, відколи мені щось загрожувало. Я почав надміру покладатися на своє Віт-чуття, певний, що завдяки йому знатиму, коли поблизу з’явиться хтось чужий. Але перекованих неможливо так помітити. Ні Віт, ні Скілл не допоможуть мені проти них. Їх було двоє. Обидва — молоді чоловіки, судячи з їхнього вигляду, перековано їх недавно. Вбрання більш-менш ціле, а хоча вони й були брудними, це не був той зашкарублий бруд і сплутане у ковтуни волосся, які в’язалися мені з перекованими.
Досі я переважно бився з перекованими взимку, і вони були ослаблені браком їжі. Одним із моїх обов’язків як королівського вбивці було не допускати їх до Оленячого замку. Ми так і не відкрили, яку магію використовують пірати червоних кораблів проти наших людей, вириваючи їх у сімей та повертаючи за кілька годин, — уже тваринами, позбавленими почуттів. Знали тільки те, що єдиними ліками була милосердна смерть. Перековані були найгіршим із жахіть, напущених на нас піратами. Залишали наших кревних, щоб ті полювали на нас, коли їхні кораблі давно вже зникли. Що було гірше: стати перед власним братом, знаючи — тепер крадіжка, вбивство й насилля цілковито для нього прийнятні, якщо так він може здобути бажане? Чи взяти ножа, вистежити нещасного і вбити?
Я перебив їхнє заняття: перековані рилися у моєму майні. Цілими жменями гребли і поїдали сушене м’ясо, пильно стежачи один за одним. Хоча перековані могли подорожувати разом, вони не мали жодного поняття вірності. Можливо, товариство інших людських істот було для них тільки звичкою. Я бачив, як затято вони змагаються між собою за здобич, коли достатньо зголодніють. Та зараз глянули на мене, роздумуючи. Я завмер на місці. Якусь мить ніхто не ворушився.
Забрали їжу і все моє добро. Не мають причини нападати на мене, доки я не кину їм виклику. Я позадкував до дверей, ступаючи повільно та обережно, опустивши руки і тримаючи їх нерухомо. Наче я наблизився до ведмедя, що саме вполював дичину. Тож намагався не дивитися на них прямо, обережно вибираючись з їхньої території. Майже вийшов за двері, коли один із них підняв брудну руку і вказав на мене:
— Бачить надто гучні сни! — розлючено гукнув він.
Обидва покинули здобич і рвонули за мною.
Я відвернувся і кинувся навтьоки, сильно, груди в груди, зіткнувшись зі ще одним, що саме входив у двері. Мав на собі мою запасну сорочку і мало що, крім неї. Майже рефлекторно обхопив мене руками. Я не вагався. Зумів дотягтися до ножа за поясом і кілька разів вбив йому в живіт, перш ніж він устиг відступити. Перекований скорчився, ревучи від болю, а я пропхався повз нього.
Брате! — почув я і знав, що Нічноокий наближається, та він був надто далеко, на узгір’ї. Один із перекованих сильно вдарив мене ззаду, я впав. Качався у його затиску, пронизливо зойкаючи від хрипкого жаху, в мені зненацька прокинулися всі пекучі спогади про Регалові підземелля. Паніка заволоділа мною, наче швидка отрута. Я знову провалився у кошмар. Був надто нажаханий, щоб ворухнутися. Серце калатало, я не міг перевести подиху, руки оніміли, я не знав, чи й досі тримаю ножа. Його рука торкнулася моєї горлянки. Я гарячково молотив перекованого, думаючи лише про те, як утекти, як уникнути його дотику. Тут третій перекований несамохіть урятував мене. Зібрався завдати мені дикого копняка, але промахнувся, бо я надто кидався. Злегка зачепив мій бік, зі всієї сили гримнувши в ребра перекованого на мені. Я чув, як той тяжко сапнув, і шаленим поштовхом відірвав його від себе. Перекотився, схопився на ноги і кинувся тікати.
Я біг, гнаний страхом, — таким сильним, що не міг думати. Почувши одного з чоловіків одразу ж позаду мене, вирішив, що чую ще одного, позаду першого. Та зараз я знав ці пагорби й пасовища так, як їх знав мій вовк. Повів їх на стрімке узгір’я за хаткою, але, перш ніж вони встигли дістатися вершини, змінив напрямок і впав на землю. Тут останній із шалених зимових штормів звалив дуба. Він упав, здійнявши своїм сплетеним корінням справжню земляну стіну і потягши з собою менші дерева. Утворилася густа плутанина стовбурів та гілок, а довкола — лісова галявина, освітлена сонцем. Радісно наросла ожина, з верхом закривши поваленого гіганта. Я кинувся на землю поруч із ним. Проповз на животі під ожиновими гілками, густо всіяними колючками, забрався у темряву під стовбуром дуба і лежав там, цілком нерухомо.