Чергову маленьку таємницю з’ясовано. Та що мені з цього?
— Веріті, прошу. Я вас благаю. Не робіть зі мною цього. Куди краще мені теж бути поглинутим драконом. Я пропоную вам це. Візьміть моє життя і нагодуйте ним дракона. Віддам усе, що в мене попросите. Але обіцяйте, що мою дочку не буде принесено в жертву трону Провісників.
— Цього я не можу тобі обіцяти, — тяжко сказав він.
— Якщо у вас зосталися хоч якісь почуття до мене, — почав було я, але він перебив мене:
— Невже ти не можеш зрозуміти, хоч скільки б я повторював? Я маю почуття. Але я вклав їх у дракона.
Я зумів підвестися. Пошкутильгав геть. Не було більше що казати. Король чи людина, дядько чи друг, здається, я втратив усяке розуміння, хто він тепер. Коли я до нього скіллив, натикався лише на його стіни. Коли тягся до нього Вітом, помічав, що його життя мерехтить між ним і кам’яним драконом. А останнім часом здавалося, що воно яскравіше палає не у Веріті, а в драконі.
У таборі не було нікого, вогнище майже погасло. Я доклав до нього хмизу, тоді сів, попоїв в’яленого м’яса. Свинини майже не залишилося. Невдовзі знову доведеться полювати. А радше Нічноокому з Кеттрікен доведеться полювати. Разом вони, здається, легко здобували м’ясо. Моє вболівання над власною долею дещо розвіялося, а втім, я не міг побажати собі нічого кращого за бренді, щоб утопити в ньому сум. Врешті-решт, з огляду на небагатий вибір цікавих альтернатив, я подався спати.
І я поспав — на власний лад. У снах з’являлися грізні дракони, а гра Кеттл дивно змінилася. Я намагався вирішити, чи достатньо сили в червоного каменя, щоб полонити Моллі. Мої сновидіння були хаотичними й незв’язними, я часто виринав у яву та вдивлявся в темряву довкола намету. Потягся було Вітом до місця, де Нічноокий блукав поблизу маленького багаття, а Старлінг і Блазень тим часом спали по черзі. Перенесли свій вартовий пост на вершину пагорба, звідки відкривався добрий огляд на дорогу Скіллу внизу. Мені слід було вийти і приєднатися до них. Натомість я перевернувся з боку на бік і знову занурився у свої сни. Мені снилося, що підступають Регалові війська, не десятками, а сотнями. Золото-коричневі солдати вливаються у каменярню, щоб притиснути нас до прямовисних чорних стін і повбивати всіх.
Вранці я прокинувся від холодного дотику вовчого носа.
Тобі потрібне полювання, — серйозно сповістив він мене, а я з ним погодився. Вийшовши з намету, побачив Кеттрікен, що саме спускалася з помосту. Розвиднілося, її вогні вже не були потрібними. Могла поспати, але вгорі, біля дракона, далі тривало нескінченне лускання і шкрябання. Наші погляди зустрілися. Вона зиркнула на Нічноокого.
— Йдете полювати? — спитала нас обох. Вовк поволі метельнув хвостом. — Візьму лука, — заявила вона і зникла у своєму наметі. Ми чекали. Вийшла з луком, перевдягнена в чистіший каптан.
Я не хотів дивитися на Дівчину-на-Драконі, коли ми проходили повз неї. А як проминали колону, зауважив:
— Якби ми мали більше людей, слід було б поставити двох на варті тут, а двох над дорогою.
Кеттрікен кивнула на згоду.
— Як дивно. Знаю, що вони наближаються, аби нас убити, розумію, як мало в нас шансів уникнути такої долі. Та ми однаково йдемо полювати, здобувати їжу, наче їжа найважливіша.
Так і є. Їжа — це життя.
— А все ж мусимо їсти, щоб жити, — луною повторила Кеттрікен думку Нічноокого.
Ми не помітили жодної здобичі, справді гідної її лука. Вовк піймав кролика, вона підстрелила яскравоперого птаха. Закінчилося тим, що ми руками ловили форель і до полудня наловили досить, щоб вистачило всім. Принаймні на сьогодні. Я випатрав рибу на березі струмка, а тоді спитав Кеттрікен, чи вона не заперечуватиме, якщо я залишуся тут і скупаюся.
— Насправді усі ми були б тільки вдячні, — відповіла вона, а я усміхнувся. Не стільки з її піддражнювання, скільки тому, що вона досі на таке спроможна.
Невдовзі я почув, як вона хлюпається у струмку, вгору проти течії від мене. Нічноокий тим часом дрімав на березі з черевом, повним риб’ячих нутрощів.
Минаючи Дівчину-на-Драконі на шляху до табору, ми побачили Блазня. Згорнувся клубочком біля неї на помості й міцно спав. Кеттрікен розбудила його та вилаяла за свіжі сліди долота на драконячому хвості. Він не виявив жодної скрухи, лише сказав, що Старлінг зголосилася чергувати до вечора, а він справді воліє спати тут. Ми наполягли, щоб він повертався до табору разом з нами.
Йдучи до намету, ми перемовлялися. Зненацька Кеттрікен звеліла нам зупинитися.