— Цить! — скрикнула вона. Тоді: — Слухайте!
Ми завмерли на місці. Я очікував, що Старлінг ось-ось гукне до нас, попереджаючи про небезпеку. Нашорошив вуха, та не почув нічого, крім вітру в каменярні та далеких пташиних голосів. За мить зрозумів, наскільки це важливо.
— Веріті! — гукнув я.
Увіпхнув рибу Блазневі в руки, побіг туди. Кеттрікен мене обігнала.
Я боявся застати їх обох мертвими, боявся, що за нашої відсутності на них напала Регалова група. Те, що постало мені перед очима, було не менш дивним. Веріті та Кеттл стояли пліч-о-пліч, дивлячись на свого дракона. У пополудневому сонці він сяяв чорнотою і поблискував, як добрий кремінь. Велику тварину завершено. Кожна луска, кожна складка, кожен кіготь були бездоганними до найменших дрібничок.
— Перевершує всіх драконів, яких ми бачили в кам’яному саду, — заявив я.
Двічі обійшов його, і з кожним кроком моє захоплення ним наростало. Тепер Віт-життя у ньому могутньо палало. Сильніше, ніж у Веріті чи Кеттл. Майже шокувало, що драконові боки не роздимаються при диханні, що він не ворушиться уві сні. Я глянув на Веріті і, попри гнів, який відчував досі, змушений був усміхнутися.
— Він досконалий, — тихо сказав я.
— Я провалився, — безнадійно промовив він.
Кеттл жалісно притакнула. Зморшки на її обличчі поглибилися. На вигляд їй було літ двісті. Як і Веріті.
— Але ж його завершено, мілорде, — тихо озвалася Кеттрікен. — Ти ж казав, що мусиш це зробити? Завершити дракона?
Веріті повільно хитнув головою.
— Завершено висікання. Та не завершено дракона. — Він озирнувся довкола, оглянув нас, а ми вдивлялися в нього. Я бачив, як він намагається дібрати належні слова. — Я вклав у нього все, чим я є. Все, крім того, що змушує моє серце битися, а подих розходитися тілом. Як і Кеттл. Це ми теж віддамо. Та цього однаково не досить.
Він поволі підійшов уперед, сперся об свого дракона. Затулив обличчя схудлими руками. Всюди довкола нього, довкола його тіла, що торкалося каменю, на шкірі дракона йшла хвилями аура барв. Бірюзові луски, обрамлені сріблом, мерехтіли на сонячному світлі. Я відчував, як його Скілл переливається в дракона. Сочився з Веріті в камінь, як чорнило просочується в аркуш.
— Королю Веріті, — негучно застеріг я.
Він застогнав, вивільнився від свого творіння.
— Не бійся, Фітце. Не дозволю йому взяти надто багато. Не віддам свого життя марно. — Здійняв голову, оглянув нас усіх. — Дивно, — промовив тихо. — Міркую, чи так почуваються перековані? Мати змогу згадати те, що почував колись, але не мати змоги відчувати це. Мої любові, мої страхи, мої печалі. Усе пішло в дракона. Я не пошкодував нічого. Але цього не досить. Не досить.
— Мілорде Веріті, — старечий голос Кеттл був надламаним. З нього зникла вся надія. — Вам доведеться взяти Фітца Чівелрі. Іншого виходу нема. — Глянула на мене. Її очі, колись такі блискучі, здавалися тепер сухими чорними камінцями. — Ти сам це запропонував, — нагадала вона мені. — Усе твоє життя.
Я кивнув.
— Якщо ви не заберете моєї дитини, — тихо додав я. Глибоко вдихнув, набрав повні легені повітря. Життя. Теперішнє. Це все життя, яке я мав, увесь час, який міг віддати. — Мій королю! Не укладатиму жодної угоди. Якщо вам потрібне моє життя, аби дракон злетів, ось воно. Беріть.
Веріті ледь похитнувся. Дивився на мене.
— Ти майже змушуєш мене відчувати знову. Але… — Він здійняв срібного пальця, осудливо вказав ним. Не на мене, на Кеттл. Заговорив, а наказ його був твердим, як камінь його дракона. — Ні. Я вже тобі казав. Ні. Ти більше не розмовлятимеш із ним про це. Я тобі забороняю. — Поволі опустився навколішки, тоді сів біля дракона. — Кляте насіння каррісу, — додав тихо. — Завжди залишає тебе, коли найбільше потребуєш його сил. Клята штука.
— Тепер вам слід відпочити, — по-дурному промовив я.
Насправді він і не міг зробити нічого іншого. Таким насіння каррісу залишає того, хто його вживав. Порожнім і вичерпаним. Я аж надто добре це знав.
— Відпочити, — гірко сказав Веріті, на цьому слові його голос зламався. — Так. Відпочити. Встигну добре відпочити, доки солдати мого брата знайдуть мене і переріжуть горлянку. Встигну відпочити, доки сюди дістанеться його група та спробує привласнити мого дракона. Так і знай, Фітце. Саме цього вони й прагнуть. Це, звичайно, не спрацює. Принаймні я так не думаю… — Його думки вже блукали. — Хоча це можливо, — він ледь зітхнув. — Якийсь час вони були пов’язані зі мною Скіллом. Може, цього вистачить, коли мене вб’ють, а його заберуть. — Посміхнувся примарною посмішкою. — Регал-дракон. Думаєте, залишить від Оленячого замку камінь на камені?