Позаду нього зігнулася Кеттл, спершись обличчям об коліна. Я здогадувався, що вона плаче, але, коли повільно впала на бік, її обличчя було розслабленим і нерухомим, очі заплющеними. Мертва або спить глибоким сном, вичерпана насінням каррісу. Після того, що сказав мені Веріті, це вже не мало особливого значення. Мій король простягся на голому п’єдесталі, всипаному дрібним камінням. Заснув біля свого дракона.
Підійшла Кеттрікен, сіла поруч із ним. Схилила голову на коліна й заплакала. Не тихо. Ридання, що стрясали її, могли б розбудити й кам’яного дракона. Та не розбудили. Я подивився на неї. Не підійшов, не торкнувся. Знав, що це було б даремно. Натомість глянув на Блазня.
— Слід принести покривала і влаштувати їх зручніше, — сказав я безпорадно.
— О, так. Звичайно. Чи може бути краще завдання для Білого Пророка та його Каталізатора?
Він узяв мене за руку. Його дотик відновив Скілл-зв’язок між нами. Гіркота. Гіркота пропливала крізь нього разом із кров’ю. Шість герцогств упадуть. Світ загине.
Ми пішли по покривала.
Розділ 38. Угода Веріті
Коли порівняти всі записи, з’ясується, що насправді червоних кораблів, які зважилися дістатися вглиб суходолу аж до Турлейка, було не більше ніж двадцять, і лише дванадцять із них пропливли повз Турлейк, загрожуючи селищам поблизу Трейдфорда. З волі менестрелів ми віримо, що це були десятки кораблів, які несли на своїх палубах буквально сотні піратів-наїзників. У піснях береги Оленячої та Синьої рік того літа почервоніли від крові й полум’я. Не слід їх за це звинувачувати. Негоже-бо ніколи забувати про злигодні й жахіття тих днів. І якщо пісні мусять прикрасити правду, аби ми могли запам’ятати її у всій глибині, то дозвольмо їм це, і нехай ніхто не каже, що вони обманюють. Адже зчаста правда буває значно більшою за факти.
Увечері Старлінг повернулася разом із Блазнем. Ніхто не спитав її, чому вона більше не вартує. Ніхто навіть не припустив, що нам, можливо, слід утекти з каменярні, перш ніж Регалові війська перекриють із неї вихід. Ми залишимось, ми стоятимемо, ми битимемось. Щоб захистити кам’яного дракона.
І ми помремо. Це було очевидним. Цілковито певним знанням, хоч ніхто з нас не сказав цього вголос.
Коли Кеттрікен, повністю вичерпана, провалилася в сон, я відніс її до намету, який вона ділила з Веріті. Поклав на покривала, дбайливо закутав. Схилився, поцілував у порисоване зморшками чоло, немов цілував сонну дитину. Це було таким собі прощанням. Я вирішив, що краще зробити це зараз. Теперішнє — це все, що я мав напевне.
Сутеніло, а Старлінг і Блазень сиділи біля вогнища. Вона грала на арфі, тихо, без слів, і дивилася в полум’я. На землі поруч із нею лежав оголений ніж. Якийсь час я постояв, дивлячись, як відблиски вогню торкаються її обличчя. Старлінг Пташина Пісня, остання менестрелька останніх істинних короля та королеви Провісників. Вона так і не складе пісні, яку хтось пам’ятатиме.
Блазень сидів нерухомо і слухав. Між ними виникла своєрідна дружба. «Якщо це остання ніч, коли вона може грати, — подумав я, — то він не може дати їй кращого дарунка. Кращого, ніж пильно слухати й дозволити, щоб її музика заколисала його своєю майстерністю».
Я залишив їх там і, взявши повний бурдюк води, піднявся схилом до дракона. Нічноокий ішов слідом за мною. Ще раніше я розпалив на помості багаття. Тепер доклав до нього хмизу, який зостався з назбираного Кеттрікен, сів поруч із ним. Веріті та Кеттл спали й досі. Якось Чейд уживав насіння каррісу два дні поспіль. Потім знепритомнів, і йому знадобився ледь не повний тиждень, щоб відновити сили. Хотів тільки спати й пити воду. Я сумнівався, чи хтось із них невдовзі прокинеться. Що ж, хай собі сплять. Однаково я не мав що їм сказати. Тож просто сів біля Веріті та стеріг мого короля.
Я був поганим вартовим. Прокинувся, коли він прошепотів моє ім’я. Я відразу сів і потягся до бурдюка, який приніс із собою.
— Мій королю, — тихо мовив я.
Та Веріті не лежав, простягшись на камені, слабкий і безпорадний. Стояв наді мною. Знаком звелів мені підвестися і йти за ним. Я зробив це, рухаючись так само тихо, як він. Біля підніжжя драконового помосту обернувся до мене. Не кажучи й слова, я подав йому бурдюк. Веріті випив половину його вмісту, трохи перепочив і допив решту. Спорожнивши бурдюк, віддав його мені. Відкашлявся.
— Є шлях, Фітце Чівелрі. — Його темні очі, такі схожі на мої, прямо глянули мені в обличчя. — Цей шлях — ти. Такий повний життя і жадоби. Такий розтерзаний пристрастями.