— Ні. Ти не брехатимеш, — впевнено промовила вона.
— Моллі. Прошу.
— Тихо будь! — Вона твердо поклала край цій суперечці. Схилила голову вбік, глянула на нього, щось обдумуючи. — Баррічу? — спитала з боязкою ноткою в голосі. — Я чула, як казали… Лейсі казала, що ти кохав колись Пейшенс. — Глибоко вдихнула. — Досі її кохаєш? — спитала.
Барріч здавався майже сердитим. Та Моллі відповіла на його позирк із таким благанням, що він відвів очі. Вона насилу почула його слова.
— Кохаю свої спогади про неї. Якою вона була тоді, яким був я. Мабуть, так, як ти досі кохаєш Фітца.
Тут настала черга Моллі зробити невдоволену гримасу.
— Деякі спогади… так. — Кивнула, наче щось згадуючи. Тоді здійняла голову, зустрілася поглядом із Баррічем. — Та він мертвий. — Ці слова вийшли від неї так остаточно, так дивно безповоротно. Тоді благально додала: — Послухай мене. Послухай. Усе моє життя було таким… Спершу мій батько. Завжди повторював, що любить мене. Та коли бив мене і лаяв, це ніколи не здавалося мені любов’ю. Тоді Фітц. Клявся, що любить мене, ніжно мене торкався. Та в його брехнях я ніколи не чула кохання. Тепер ти… Баррічу, ти ніколи не казав мені про любов. Ніколи мене не торкнувся, ні з гнівом, ні з бажанням. Але твоє мовчання і твій погляд більше кажуть про любов до мене, ніж усі їхні слова чи дотики. — Чекала. Він не казав нічого. — Баррічу? — безнадійно промовила вона.
— Ти молода, — тихо озвався він. — І гарна. Така повна життя. Заслуговуєш кращого.
— Баррічу. Ти мене любиш? — Просте запитання, поставлене боязко.
Він склав на колінах покриті шрамами руки.
— Так. — Стиснув долоні разом. Щоб приховати їхнє тремтіння?
Усмішка Моллі сяйнула, як сонце з-за хмар.
— То одружись зі мною. А потім, якщо захочеш, я стану перед Каменями-Свідками. І зізнаюся у всьому, що я була з тобою до шлюбу. І покажу їм дитину.
Він нарешті підвів на неї очі. Його погляд був недовірливим.
— Вийдеш за мене? Такого як є? Старого? Убогого? Пошрамованого?
— Ти не такий. Для мене ти чоловік, якого я люблю.
Барріч хитнув головою. Її відповідь лише змусила його більше здивуватися.
— І це після того, що ти сама казала про лихо? Ти стала б перед Каменями-Свідками й збрехала?
Вона посміхнулася йому іншою усмішкою. Тією, якої я давно не бачив. Тією, що розбила мені серце.
— Це не мусить бути брехнею, — тихо зауважила вона.
Він схопився на ноги, його ніздрі роздулися, як у огира, груди здіймалися від подиху.
— Почекай, — тихо наказала Моллі, і він послухався.
Вона послинила пучки великого та вказівного пальців. Швидко прищипнула ними всі свічки, крім одної, погасивши їх. Тоді перейшла затемнену кімнату, впала йому в обійми.
Я втік.
— Ох, мій хлопче. Мені так шкода.
Я мовчки хитнув головою. Мої очі були туго заплющені, та сльози однаково з них витікали. До мене повернувся голос.
— Він буде добрим до неї. І Неттл. Це такий чоловік, на якого вона заслуговує. Ні, Веріті. Я маю цим тішитися. Знанням, що він буде з нею, опікуватиметься ними обома.
Втіха. Я не знаходив у цьому втіхи. Тільки біль.
— Здається, я уклав із тобою дуже погану угоду. — У голосі Веріті звучав щирий жаль.
— Ні. Все гаразд. — Я затримав подих. — Тепер, Веріті. Я хотів би, щоб це було зроблено швидко.
— Ти певен?
— Робіть, що забажаєте.
Він забрав у мене моє життя.
Це був сон, який я вже бачив раніше. Я знав відчуття старечого тіла. Тоді я був королем Шрюдом, у м’якій нічній сорочці, у чистій постелі. Цього разу було тяжче. Мені болів кожен суглоб. Нутрощі палали. Обличчя й долоні були попечені. У цьому тілі зосталося більше болю, ніж життя. Як свічка, випалена майже до кінця. Я розтулив злиплі повіки. Простягся на холодному камені, всипаному дрібною галькою. Вовк сидів і пильнував мене.
Це недобре, — сказав він мені.
Я не міг вигадати, як на це відповісти. Звичайно, що в цьому доброго? За якийсь час я припіднявся, спираючись на руки та коліна. Руки боліли. Коліна боліли. Коли я випростався й озирнувся довкола, кожен суглоб мого тіла тріщав і скаржився. Ніч була теплою, та я однаково тремтів. Наді мною, на помості, дрімав незавершений дракон.
Не розумію, — прохав пояснення Нічноокий.
Не хочу розуміти. Не хочу знати.
Та я знав, дарма чи хотів цього, чи ні. Повільно йшов, вовк за мною. Ми проминули пригасле вогнище між двома наметами. Ніхто не стояв на варті. З намету Кеттрікен долинали тихі звуки. У напівтемряві вона побачила обличчя Веріті. Його темні очі задивились у її зіниці. Вірила, що муж нарешті прийшов до неї.